Перший поноцінний робочий день у моєму житті. Мені 18 років ( на той момент мені ще не виповнилося 19), а я ні разу не працювала. Звичайно, якісь спроби були. Я займалася репетиторством з дітками молодших класів, починаючи з першого курсу. Але ж ви розумієте різницю між цим і справжньою роботою.
Ранок. Ми збираємося на роботу. Але ми не знали ані як виглядає наш бос, ані графіку роботу і ми, навіть, не знали ким будемо працювати. У контракті було вказано "crew member", що в перекладі означає член команди. І були перечислені вакансіі, які ми зможемо займати. Front desk ( рецепція) - як я надіялася на цю посаду, (я взяла з собою чорну спідничку-олівець, жакетика) золота робота, як я думала. Нам треба було би заселяти людей особисто чи по телефону, робити паперову роботу. Breakfast host ( працівник на кухні) - нескладна робота, але потрібно було би працювати з 5-6 ранку. Задача була у розставлянні їжі, готувати в більшості було не потрібно, ще й чайові часом були б. І останнє це housekeeper ( економка) - зрозуміло, що ця робота полягала у прибирання номерів. Я до останнього надіялася, що нам не дістанется ця вакансія.
І от в роздумах що ж одягнути, я натягаю шорти, футболку, сідаю на велосипед і ми вже в дорозі. Ми й не думали, що дорога до готелю виявиться такою довгою. Це було 4 милі, близько 7 км.
Ось ми вже приїхали. Трьохповерховий готель розгортався перед нами. Він був звичайним, нічим не примітним. В роздумах де ж залишити велосипеди, ми просто залишили їх біля входу. Бо стоянки для велосипедів не було. Та в них була кімната для велосипедів, проте на той момент, ми цього не знали.
Наш роботодавець виявився гладкий чоловік років 30 приємноі зовнішності. Він почав розпитувати про нас, розповідав про готель, про наш графік та про те, що ми будемо робити, він так і не сказав. Подруги щось в нього запитували, але я не зронила ні слова, немов забула весь алфавіт.
Потім до нас підійшла дівчина років 25 з характерною зовнішністю. В неї були завужені очі, які кутиками йшли догори блискуче чорне волосся. Як виявилося, вона була індіанкою. Вони називали себе " native Americans (корінні американці)". Її звали Херіет, хоча я постійно плутала і часом називала її Харіет.
Проходивши повз рецепцію, ми побачили 4 маленьких дівчат, ростом біля 150. Це були Таїландки, які були старші за нас на 1-2, хоча виглядали вони набагато молодшими.
Нас повели кудись і тут ми зрозуміли гірку правду - працювати ми будемо хаузкіперами. Це було злегка потрясінням для мене особисто. Найгірший варіант став реальним.
Той момент дав мені зрозуміти, що часом зовсім непогані речі здаються жахливими на перший погляд.
Нас розділили. Зі мною пішла індіанка. Вона дала штучки для протирання жалюзів і сказала на кожному поверсі протерти з них пил. Чи там були жалюзі не такі, чи я була така розгублена, але я спочатку не могла підняти їх, а потім не могла опустити. Я шукала на кожному поверсі іншу хаузкіперку, яка допомагала мені це зробити. Так я познайомилася з іншими співробітниками. Жодна людина мені не відмовила. Дехто цікавився хто я і звідки більше, інші менше, але ніхто не сказав щось типу " в мене багато роботи, відвали".
Перший робочий день закінчився краще, ніж розпочався. Роботодавець запропонував нам показати місто. По дорозі він розповідав історії про свою сім'ю, про роботу, про Моаб. Він обіцяв, що буде влаштовувати різні заходи для студентів по обміну, возити на екскурсії в інші міста і всяке таке. Тоді я ще не знала, що американці розповідають багато різного для того, щоб сподобатися іншим людям, але в більшості, вони цього не виконують. Це не те щоб була брехня, це норма для них. Та ми це зрозуміли не за один місяць.
А за вікном великого автомобіля височіли каньйони і виднілася кольору червоного ґрунту річка Колорада. Яка здавалася такою дивною і незвичною.
Немає коментарів:
Дописати коментар