І так. Мені 19 років. Мене звати Оля. І найголовніше - я українка і пишаюся цим.
Зараз за вікном похмурий день, я слухаю "Florence and the Machine" і навіюю спогади.
Верномося трохи назад. З чого все почалося...
Я лечу на висоті близько 12000 м над рівнем моря, слухаю інді музику і почуваюся дуже дивно.
За сьогоднішній день сталося стільки, скільки,мабуть, і за рік не накопилося. Нові емоції, нові місця, нові люди,безліч нових людей і багато-багато прощань.
І тут ми проходимо митницю, через скло махаємо батькам, приходить наша черга і все-останній помах.
Ейфоріі ще покішо ніхто не відчуває. Досі не віриться, що вся метушня з документами, посольство, дострокова здача сесії - все позаду.
І ось друга пересадка - Амстердам-Портленд. Все чудово - ми пролітаємо над загадковою Гренландією. Вічні сніги її не полишають і вона неземним поглядом дивиться на тебе з доволі близької відстані. Літак тривалий час летить низько. В надії побачити білого ведмедика або милого тюленя я з захопленням дивлюся у вікно. Але - на жаль.
І так, приземлившись в Портленді, я виходжу з літака і розумію, що я в Америці. Я так довго цього чекала, мрія здійснилася, але радості я ще досі не відчуваю, і як виявиться, вона прийде ще не скоро.
До відізду я багато читала блогів про "Work and Travel" і найбільше мені запяматлася така цитата: " Одразу, як я зійшов з борту літака, я відчув запах Америки". Зі мною так не сталося.
Остання пересадка Портленд - Солт Лейк Сіті. Всі кудись ідуть, поспішають, метушаться. Ми забравши багаж, плануємо , що робити далі.
З величезною валізою і рюкзаком я стою в аеропорті й розумію, що я не повернуся додому 4 місяці. Я не знаю, що чи хто мене чекає там, по ту сторону аеропорту. І в такі моменти так приємно відчувати, що тобі є на кого розраховувати. В мене є дві подруги, які стоять зі мною поряд. І я розумію, що зараз тільки вони моє плече підтримки. Я можу понадіятися тільки на них. Подорож розпочинається...
В очікуванні продовження......))))))
ВідповістиВидалити