Робота

 Зараз я почала рідше публікувати нові пости, бо натхнення по запрошенню не приходить. Але якщо ви дійшли до цього посту, то я вам дуже вдячна. Адже рядки це ніщо, доки їх не читають. 

 Перший поноцінний робочий день у моєму житті. Мені 18 років ( на той момент мені ще не виповнилося 19), а я ні разу не працювала. Звичайно, якісь спроби були. Я займалася репетиторством з дітками молодших класів, починаючи з першого курсу. Але ж ви розумієте різницю між цим і справжньою роботою.

 Ранок. Ми збираємося на роботу. Але ми не знали ані як виглядає наш бос, ані графіку роботу і ми, навіть, не знали ким будемо працювати. У контракті було вказано "crew member", що в перекладі означає член команди. І були перечислені вакансіі, які ми зможемо займати.  Front desk ( рецепція) - як я надіялася на цю посаду, (я взяла з собою чорну спідничку-олівець, жакетика) золота робота, як я думала. Нам треба було би заселяти людей особисто чи по телефону, робити паперову роботу. Breakfast host ( працівник на кухні) - нескладна робота, але потрібно було би працювати з 5-6 ранку. Задача була у розставлянні їжі, готувати в більшості було не потрібно, ще й чайові часом були б. І останнє це housekeeper ( економка) - зрозуміло, що ця робота полягала у прибирання номерів. Я до останнього надіялася, що нам не дістанется ця вакансія.

 І от в роздумах що ж одягнути, я натягаю шорти, футболку, сідаю на велосипед і ми вже в дорозі. Ми й не думали, що дорога до готелю виявиться такою довгою. Це було 4 милі, близько 7 км.

 Ось ми вже приїхали. Трьохповерховий готель розгортався перед нами. Він був звичайним, нічим не примітним. В роздумах де ж залишити велосипеди, ми просто залишили їх біля входу. Бо стоянки для велосипедів не було. Та в них була кімната для велосипедів, проте на той момент, ми цього не знали. 

      

  Наш роботодавець виявився гладкий чоловік років 30 приємноі зовнішності. Він почав розпитувати про нас, розповідав про готель, про наш графік та про те, що ми будемо робити, він так і не сказав. Подруги щось в нього запитували, але я не зронила ні слова, немов забула весь алфавіт.

 Потім до нас підійшла дівчина років 25 з характерною зовнішністю. В неї були завужені очі, які кутиками йшли догори блискуче чорне волосся. Як виявилося, вона була індіанкою. Вони називали себе " native Americans (корінні американці)". Її звали Херіет, хоча я постійно плутала і часом називала її Харіет.

  Проходивши повз рецепцію, ми побачили 4 маленьких дівчат, ростом біля 150. Це були Таїландки, які були старші за нас на 1-2, хоча виглядали вони набагато молодшими.

  Нас повели кудись і тут ми зрозуміли гірку правду - працювати ми будемо хаузкіперами. Це було злегка потрясінням для мене особисто. Найгірший варіант став реальним. 

 Той момент дав мені зрозуміти, що часом зовсім непогані речі здаються жахливими на перший погляд.

  Нас розділили. Зі мною пішла індіанка. Вона дала штучки для протирання жалюзів і сказала на кожному поверсі протерти з них пил. Чи там були жалюзі не такі, чи я була така розгублена, але я спочатку не могла підняти їх, а потім не могла опустити. Я шукала на кожному поверсі іншу хаузкіперку, яка допомагала мені це зробити. Так я познайомилася з іншими співробітниками. Жодна людина мені не відмовила. Дехто цікавився хто я і звідки більше, інші менше, але ніхто не сказав щось типу " в мене багато роботи, відвали".

       

 Перший робочий день закінчився краще, ніж розпочався. Роботодавець запропонував нам показати місто. По дорозі він розповідав історії про свою сім'ю, про роботу, про Моаб. Він обіцяв, що буде влаштовувати різні заходи для студентів по обміну, возити на екскурсії в інші міста і всяке таке. Тоді я ще не знала, що американці розповідають багато різного для того, щоб сподобатися іншим людям, але в більшості, вони цього не виконують. Це не те щоб була брехня, це норма для них. Та ми це зрозуміли не за один місяць.

 А за вікном великого автомобіля височіли каньйони і виднілася кольору червоного ґрунту річка Колорада. Яка здавалася такою дивною і незвичною.

    

Початок

 Зібравшися з силами і знайшовши час, я все таки вирішила розпочати свій блог.

 І так. Мені 19 років. Мене звати Оля. І найголовніше - я українка і пишаюся цим.

 Зараз за вікном похмурий день, я слухаю "Florence and the Machine" і навіюю спогади.

 Верномося трохи назад. З чого все почалося...

 Я лечу на висоті  близько 12000  м  над рівнем моря,  слухаю інді  музику і почуваюся дуже дивно. 

 За сьогоднішній день  сталося стільки, скільки,мабуть, і за рік не накопилося. Нові емоції, нові місця, нові люди,безліч нових людей  і багато-багато прощань.

 І тут  ми проходимо митницю, через скло махаємо батькам, приходить наша черга і все-останній помах. 

Ейфоріі ще покішо ніхто не відчуває. Досі не віриться, що вся метушня з документами, посольство, дострокова здача сесії - все позаду.

І ось друга пересадка - Амстердам-Портленд. Все чудово - ми пролітаємо над загадковою Гренландією. Вічні сніги її не полишають і вона неземним поглядом дивиться на тебе з доволі близької відстані. Літак тривалий час летить низько. В надії побачити білого ведмедика або милого тюленя я з захопленням дивлюся у вікно. Але - на жаль.

   І так, приземлившись в Портленді, я виходжу з літака і розумію, що я в Америці. Я так довго цього чекала, мрія здійснилася, але радості я ще досі не відчуваю, і як виявиться, вона прийде ще не скоро.

 До відізду я багато читала блогів про "Work and Travel" і найбільше мені запяматлася така цитата: " Одразу, як я зійшов з борту літака, я відчув запах Америки". Зі мною так не сталося.

 Остання пересадка  Портленд - Солт Лейк Сіті. Всі кудись ідуть, поспішають, метушаться. Ми забравши багаж, плануємо , що робити далі.

 З величезною валізою і рюкзаком я стою в аеропорті й розумію, що я не повернуся додому 4 місяці. Я не знаю, що чи хто мене чекає там, по ту сторону аеропорту. І в такі моменти так приємно відчувати, що тобі є на кого розраховувати. В мене є дві подруги, які стоять зі мною поряд. І я розумію, що зараз тільки вони моє плече підтримки. Я можу понадіятися тільки на них. Подорож розпочинається...

Сусіди

 Фільми мене надихають. І вкотре у цьому я пересвідчилася сьогодні, після перегляду картини "Марлі та я". Кіно має таку велечезну силу - змусити нас змінити щось. Наші вчинки, відношення, дії чи бездіяльність. Кінострічки викликають у людей сміх чи сльози, а ці щирі почуття - суттєва рідкість у наш час.  

 "Марлі та я" - фільм про життя собаки і її люблячоі сім'ї. Собаки - настільки чисті створіння, які аж ніяк не ідуть у порівняння з людьми. Одна мудра людина сказала: " Коли людям стане байдуже на колір шкіри одне одного, на товщину гаманця, величину будинку чи ціну автомобіля, коли люди навчаться просто любити і не просити нічого взамін, тільки тоді вони зможуть бути схожими на собак". 

 Тепер, коли натхнення завітало до мене у гості й я не сиджу дивлячись на чистий аркуш, я розкажу вам, що ж нас очікувало далі у Сполучених Штатах Америки.

 Третій день в Америці. Неділя. До роботи у нас залишився один вільний день. Прокинувшись я дивилася на все зовсім іншим очима. Я вже була виспана, нікуди не поспішала і могла розглядати все навкруги.

 Моаб знаходиться у серці каньонів, так би мовити. І оскільки хостел знаходився значно нище рівня дороги, а дорога знаходилися у ніг каньонів, то можете собі уявити яка велич височіла над нами. Але це ніколи не давило на голову й не набридало. Я любила сідати на стілець-гойдалку і слухавши музику дивитися на гори, на людей, які не метушилися, а насолоджувалися життю.

       

 Згодом я дізнавалася про людей все: хто вони, звідки, чому вони тут, скільки в них дітей, де працюють й тому подібне. Найцікавіше те, що я в них не питала нічого такого. Достатньо було привітатися, посміхнутися й історії починалася. Наприклад: " Привіт! У вас ловить вай фай? Ми з дружиною приїхали з Мічигану. У нас семеро дітей й п'ятеро внуків", і це чоловік розповідав з таким захватом. Не знаю, як моїм подругам, але мені це було завжди цікаво слухати.

 Я по натурі не дуже відкрита людина, я не розпочну незнайомим людям розповідати якісь байки чи ще щось. Але в Штатах все було по іншому. Відкритість людей - була, ніби вірусом, який поширювався повітряно-капельним шляхом. Тобі хотілося поділитися з людьми, розповісти все про себе і дізнатися якомога більше про них. 

 Одна з стандартних виразів моїх була: "Hi. I'm Ola. I'm from Ukraine". Якщо не говорити з якої ти країни одразу, то ця відповідь все рівно було наступною. І я завжди пишалася вимовляти цю фразу, оскільки це доводило, що я є частинкою сильного й незламного народу. Зазвичай, далі йшли питання про становище в Україні, про відносини з Росією. Більшість людей (98%), яких я зустрічала підтримувало Україну, але зустрічалися й "унікуми". 

 У кожної людини в хостелі була своя історія. Дехто затримувався там на місяць, два, інша ж декілька днів. Але й були постійні мешканці. Одним з них був доволі дивний чоловік. Зпочатку я навіть злякалася його: у нього не було одного ока, він був лисуватий, злегка гладкий і в байкерський куртці. А потім виявилося, що він: пекар, садівник, письменник та ще й байкер. Він любив хостел, як свій дім. Він дбав про кожну рослинку в дворі, прикрашав доріжки камінням різних форм. Але що мені найбільш запамяталося, то це його кулінарні шедеври. Які він готував десерти, мммм: хрустке печиво з горішками і різними видами шоколаду, різні тістечка, а найбільше мені подобався десерт з полуницями ( еклери з вершками зі свіжою полуницею і з шоколадам).

       

 Його звали Гаррі. Він пригощав всіх мешканців хостелу, які сидилі на момент приготування в холі. Іноді, коли ми бачили, що він починав готувати якусь смакоту, ми спеціально сидилі в холі, щоб дочекатися десерту. Одного разу ми чекала-чекали, та вже й пішли в кімнату, а він потім приніс нам деку з печивом аж у кабіну. 

 Не знаю чому він так робив, чи то він любив готувати, чи йому подобалося чути компліменти його десертам від незнайомців або він просто був одиноким. Йому було біля 50. А жив він сам. Не знаю, можливо, десь його сім'я і жила, але про це ніхто не знав.

 Був ще в нас такий сусід. Худорлявий, років сорока, волосся постійно скуйовджене,у вицвівший футболці й велечезних ботах. Він жив з нами в одній кабіні, у сусідній кімнаті, але вхід до його кімнати була через нашу. Проблем він нам ніколи не створював, та був він трохи дивакуватим. Погляд в нього був завжди такий розгублений і сумний. Можливо, бо він також був одиноким. Як виявилося потім, він був фотографом. Він все хотів пофотографувати нас у горах, але бажання у нас так і не виявилося. Я не думаю, що в нього були якісь погані наміри. Оскільки люди збиралися в групи й ходили в каньони зовсім незнаючи одне одного. Та все ж, ми відмовилися.

 Часом, коли ми приходили, у нашій кімнаті був дивний запах. По слідам бруду від взуття було видно, що проходив сусід. Все ми ніяк не могли зрозуміти, що це за запах. Це було щось середнє між брудною ганчіркою, запахом паленого сміття й застояноі води. Запах швидко вивітрювався, тому ми не надавали цьому великого значення. Одного дня, я все таки дізналася джерело смороду. Якось наш сусід, з іншим чоловіком стояли і курили,а я проходивши повз, якраз вдихнула хмару диму. Це був саме цей запах. Не знаю, що вони курили, але сморід був бриденький. Потім мені не приходилося пересікатися з курцями, а в громадських місцях чи просто на вулицях люди не курили. Тому не знаю, були це просто сигарети чи він майже щодня курив якусь траву.

 Ще був один сусід - француз. Сиве волосся, окуляри, постійно у велоформі. Йому було близько 65 років. Як виявилося він був письменником. Щовечору й щоранку він сидів і друкував щось у своєму ноутбуці. Оскільки він, майже, не говорив по англійськи, то мені не вдалося з ним поговорити, крім одного випадку. Коли у подруги здулося колесо, а в хостелі не було нікого, окрім нього. І от ми в нього на жестах питала за насос. Це було, мабуть, дуже смішно з боку. Як ми крутили педалі на уявному велосипеді й показували повітряний насос і зрозумів він нас, тільки почувши знайоме слово " байсикл". Він радісно закричав " байсікюль", махаючи з розумінням головою, що з французької також означало велосипед. Тоді він нам допоміг. 

 Та я так і не дізналася про що він пише. Я могла тільки уявляти, що вдень він їздить по каньойонах на велосипеді, збирає натхнення, а потім це все викладає на папері. Це мало би бути щось у пригодницькому жанрі. Та це тільки здогадки.

 Люди в хостелі з'являлися і зникали. Хто затримувався на довше, а інші ні. По вечорах вони збиралися у холі й розповідали свої історії: про сьогоднішні пригоди, про країну, звідки вони родом, традиції чи просто про життя. Більшість з тих людей я бачила вперше й востаннє, але вони залишали частинку своєї розповіді в моєму сприйняття цього світу.

 З тих пір я полюбила хостели. Можливо, нам просто пощастило. Але це місце, де люди не просто зупиняються заночувати. Це місце, де люди обмінюються враженнями, думками, планами...