Так, років на 10...
Кожного учасника програми " Work and travel " щось штовхає на те, щоб взяти участь у програмі. Причин безліч: круто провести літо, підзаробити грошей, "друзі їдуть, треба й собі з'їздити", побачити "American style of life" чи просто потрапити у Штати. Я ж відносилася до останньої групи.
З дитинства я обожнювала американські фільми, як і мільйони інших дітей, мабуть. І вже тоді я знала, що я хочу туди потрапити. Про " Work and travel" я дізналася, мабуть в років 14. На ряду з цією програмою були й інші, але чомусь ця припало мені до душі найбільше.
Коли настала черга обирати вуз, я, по дитячій наївності, шукала варіанти в Штатах. Були варіанти, що можна навчатися близько року в Американській школі й жити в чужій сім'ї. Але вимоги були надзвичайно високі для учасників. А моя англійська, на той момент, хиталася.
І ось, настав 11 клас. Останній дзвоник. Дівчата одягнені у кумедні радянські шкільні форми з бантиками на голові. До речі, в мене їх не було, але форма була, така синенька. Хлопці щасливі, що можуть покинути вже нарешті стіни школи. І ось, до нас прийшла наша вчителька молодших класів. Вона була для нас дійсно чудовою наставницею і просто хорошою людиною, нажаль, вона вже не викладає. Вона роздала нам листи, які ми писали в класі 3-4. По правді, я пропустила це. Не пам'ятаю, де я була в той момент. Але я з нею не зустрілася. Мені просто передали мого листа. Знаєте, це так круто. Це щось на зразок капсули часу, від нас самих.
Я, навіть, пам'ятаю той день, коли ми це писали. На той момент, я думала, що поки ми випустимося пройде ціла вічність. А ще мені здавалося, що нам не роздадуть ці листи. Вони погубляться або їх просто викинуть. Навряд чи, їх будуть зберігати 8 років. Та я виявилася не права.
Я тримаю цього листа в руках. Зверху він розмальований різними візерунками. Я й досі всі зошити розмальовую. Почерк в мене тоді був кращий. Його хоча би можна було прочитати.
Так от, в листі було перечислено декілька пунктів, які б я хотіла виконати в майбутньому. Першим стояв пункт - поступити у престижний вуз. В дитинстві мені це здавалося дуже важливим. Та цей пункт я не зовсім виконала. Звичайно, я вчуся на бюджеті. Але на цю спеціальність я потрапила того, що в приймальній комісії порекомендували сюди йти. Правда, я зараз не уявляю себе міжнародним економістом, як я хотіла в школі. Економіка, це точно не моє. Не те, щоб логістика була "моїм". Але все таки " everything happens for reason".
Наступним пунктом була Америка. Ще з дитинства я хотіла там жити. Це важко пояснити. Але чомусь мені здавалося це місце ідеальним. Зараз, то я це сприймаю по іншому. Америка велика й різна. Є хороші місця, а є й погані. Цей пункт я теж трохи виконала.
В листі ще було багато пунктів. Та останнім пунктом була собака. Ще з дитинства я хотіла мати собаку. Та чомусь, у цьому напрямку я не просунулася.
На той момент, пункт з Америкою здавався чимось нереальним. Але все завжди набагато простіше, аніж здається. І є багато способів досягти своєї мети. Головне її наявність.
Настав перший курс. Я почала ходити і взнавати по турфірмам інформацію про програму. В більшості, вони розповідали одне й те саме. Але на той момент було одне "але". Тоді можна було брати участь у програмі тільки з 18 років. А мені 18 стукнуло б тільки у травні. Тому посольство я пройти не могла неповнолітньою.
Настав другий курс. Я все ще промивала мізкі в турфірмі. На той момент, я вибрала вже конкретну фірму. В мене було до них стільки запитань. І кожного разу в мене знаходилися нові.
І ось, настав той довгоочікуваний момент, коли я з подругами зареєструвалися на програму. Я довго і нудно читала контракт, в якому в принципі не було ніяких нюансів. І все відлік потягнувся. Це очікування тяглося з кінця вересня до середини квітня.
Оскільки ми рано зареєструвалися, то ми потрапляли на перший ярмарок вакансій. У зв'язку з подіями, які сталися в Україні, в грудні американці не захотіли їхати і перенесли ярмарок. Вони приїхали в січні, та в країні спокійніше не стало, якщо ви пам'ятаєте.
Прийшовши на ярмарок ми були трохи ошелешені. Нас занесли не у той список. Ми подавали заявки на міста Вільямсбург (Вірджинія) і Міртл Біч (Південна Кароліна). А нас записали в Національний парк в Арізоні. Різницею між тим місцем і Моабом було те, що там не було ані супермаркетів, ані лікарні, нічого. Тільки готель, Національний парк і може ще якийсь фаст фуд.
В цей момент дівчата почали панікувати, а я побігла шукати організаторку. Знайшовши її я дізналася, що все таки нас попереджали про Арізону в листі, але ми подумали, що це був, як додатковий варіант. Нас перезапили на бажані міста, але на обличчі в неї було написано "навряд чи ви туди потрапите". Адже за кожним учасником було закріплене місце.
В мене був спокійний і веселий настрій. Всі сиділи і повторювали завчені вирази. А мені було все рівно на це. Я думала, що робота у нас в кишені. Але не так сталося, як гадалося.
Ярмарок це було щось на зразок актової зали, де за столами сидять роботодавці (американці), по 2-3 людини. А учасники маленькими групками, по черзі підходять до них на співбесіду. Групка, яке виходила перед нами, це були троє дівчат, які аж світилися від щастя. І тут я розумію, що в Міртл Біч ми пролітаємє, як фанера над Парижем.
Підходить наша черга і ми йдемо до них. Весь цей час я не відчувала й каплі страху. А тепер я чую, як б'ється моє серце, здавалося, всі це чули. Ми сидіаємо, а навпроти нас сидить мила американка. Без макіяжу, просто одягнута. Приємна і відкрита людина. До неї то підходить, то відходить чоловік. Як виявилося, він був українцем, хоч по його акценту і не скажеш. Колись давно він переїхав із Луцьку в Штати. По черзі американка питає моїх подруг і тут черга доходить до мене.
Найгірше починається в цей момент. Я розумію, що я абсолютно не підготовлена. Я просто переглядала вдома питання, які вони можуть задавати, але нічого не вчила. Вона починає мені задавати елементарні питання. Я плутаю часи, слова місцями. Я дивлюся на подруг і розумію, що я говорю повний "бред". Вона починає в мене питати про місто, в яке ми їдемо. А мені здається, що я у вакуімі. Я практично нічого не розуміла, що вона говорить. Серце, здавалося, зараз прямо випригне до неї на стіл.
Вона перестає мене питати, розуміючи, що це безнадійно. І говорить, що ми можемо дати вам два місця у Вільямзбург і одне в Арізону. Ну, зрозуміло хто мав би поїхати в Арізону. Я мовчу, сиджу. А мої подруги починають говорити, що ні, ми їдемо тільки втрьох разом. Підходить ще цей чоловік і говорить до нас вже укарїнською: " Ви не будете дружити вічно. Дружба це доволі крихка річ. Ви можете поїхати і порізно". А мої подруги настоюють на своєму. Тоді американка пропонує нам три місця в Арізону. Але перед цим, самі роботодавці зробили таку анти-рекламу цьому Парку, що ми відмовилися.
Ми встаємо і йдемо до роздягалки. Після нас підходить наступна групка людей, двоє подруг і один хлопець, який їхав сам. Ще перед початком ярмарку я розмовляла з цим хлопцем. І тоді я зробила велику помилку. Він не знав куди краще їхати. А я порадила Вільямзбург і розписала, як там все круто.
Не встигли ми дійти до роздягалки, як за нами біжить американка. І каже, щоб ми ще зачекали пару хвилин. Це був, немов маленький вогник у повній пітьмі.
Вона дала нам надію. Виходять дві дівчини, які йшли після нас. І кажуть, що вони не отримали роботу. Вона їм відмовила. " Роботодавець нам сказала, що вона бачить, що це не наше містце. Ми їй говоримо, що це нічого, що ми раді туди поїхати. А вона нам сказала, що нам буде краще в іншому місці",- сказали дівчата зі збентежим виразом обличчя.
Це означало, що два вакантних місця ще залишалися. Але третього хлопця, який йшов з ними ми ще не бачили. Виходить цей хлопець. І я бачу у його руках контракт. Мені так захотілося в той момент забрати в нього цей контракт. Але що ж. Сама прорекламувала місто, от тепер і маю.
Тут виходить американка до нас і каже: " Є два вільних місця у Вільямсбург. Третю людину можна поставити у очікування на вакансію. Але це не факт, що робота знайдеться". Ми ще довго з нею про щось говорили, але надія вже була втрачена.
Ми йшли сумні з ярмарку з думками, що прийдеться ще шататися по Києву пів дня. Адже настрій був пригнічений.
В той день ми не отримали роботу. Але ми отримали дещо більше. На той момент, я зрозуміла, що зі мною поїдуть дві надійні людини, на яких дійсно можна покластися. Питається, що їм заважало погодитися на ті вакансії. Адже це я провалили співбесіду. Я знала, що одна з моїх подруг, яку я знаю з четвертого класу, мене ні за що не підведе. Але іншу дівчину, на той момент я знала зовсім мало. А вона не задумуючись відмовилася від роботи через мене.
Тоді мені здавалося, що вони не могли вчинити інакше. Але тепер я розумію наскільки є ненадійні люди. Які будуть в першу чергу ставити свої пріоритети.
Це все тягнулося ще дуже довго. З кінця січня ми проходили Скайп-співбесіду. Нам надсилали вакансії. Ми обирали багато варіантів. Та контракту там так і не надсилали.
Всі мої знайомі, які також їхали в Штати, вже мали роботу. А до мене потихеньку приходила паніка. Я дзвонила на фірму в Україні, яка була організатором, безліч разів. Але відповідь була однакова: " Все ще чекаємо".
І ось кінець березня. Нарешті я перевірявши пошту зраділа. Нам прийшла робота. Моаб, Юта. Це не викликало у нас великої радості. Але все стається так, як має бути.
Далі черга у посольство. І ось кінець квітня. Я здаю останній екзамен. А наступного дня посольство. На цей раз я вже підготувалася. Вивчила "Памфлет" - документ для захисту іноземців у США, про їх права і обов'язки.
Ще на вокзалі ми бачили студентів, які також готується з памфлетами. Нас привезли до посольства.
Атмосфера там була така, ніби ми вже не в Києві. Вгорі майорів американський прапор. При вході в будівлю нас просканували два дивних чоловічка. Важко сказати чи вони були американці чи українці. Потім ми поздавали телефони і речі, що залишилися. Адже перед входом в посольство всі сумкі й рюкзаки треба залишити в машині або здати в камеру схову. Станом на 2014 рік це коштувало близько 50 грн. Потім наші документи перевірили приємні й веселі робітники посольства, українці. І нас поставили в чергу.
Про наступне приміщення я читала багато в блогах, групах чи описах. Як же виглядає сама зала очікування?! Але скільки б чогось не читати, це може не співпасти з нашею уявою. Не можна приймати буквально описи інших людей. Бо скоріше за все, вони не співпадуть з нашими.
Це була зала людей на 200-300. Важко сказати. Зверху горіли номерочки. За кожною людиною був закріплений номер. Але суть в тому, що ці номери не зовсім йшли по порядку. Була декілька вікон, там де вже американці перевіряли наші документи, а ми залишали відбитками пальців. А ще були вікна там де з послами проходили співбесіду. Номери могли перескакувати через 20 чисел, а потім могли назад повертатися. Мабуть, це було нормально по їх чергам в залежності від вікна. Але ми цю хронологію так і не зрозуміли. І ось загорається першим число моєї подруги. Вона показує документи, залишає відбитки. І ще не закінчивши тут, її номер починає блимати вже в посольське віконце. Вона в розгубленості. Але все сталося швидко і добре.
Настає моя черга. Я зібралася з силами і пішла до віконця. Приємна й усміхнена жіночка зробила всю потрібну процедуру. І я чекала свою чергу до посольського вікна. Загорається мій номер. Крайнє вікно. Я підходжу, а там товстезне скло і маленький отвір для документів. Там сидить веселий, світловолосий чоловік років тридцяти. Він починає в мене питати де я вчуся, куди їду, чого я туди їду, як я доїхала до Києва і хто платить за моє навчання у вузі.
Почавши зі мною говорити, він одразу почав вводити інформацію у комп'ютер. Що означає, що візу вам дадуть. Він забрав мої документи і простягнув мені щасливий голубий клаптик паперу, на якому написано " Вашу візу схвалено".
Я щаслива і як в тумані, підходжу до Іри, у якої також бачу голубий папірець. І тут ми чекаємо на нашу подругу, яка більше 4 хв вже стоїть біля віконця. Зазвичай, співбесіда проходить 2-3 хв.
І тут ми бачимо і в неї голубий папірець. Вона підходить до нас і ми обнявши її озвучили крики радості. Та ми ж в посольстві! Всі нам "тихо, тихо". Та ми, незважаючи на це, щасливі виходимо з посольства.
Це було в двядцятих числах квітня, а робота наша починалася з 3 травня. Тому нам залишалося бронювати квитки, чекати на паспорт з посольства (5-7 днів) і складати валізи!
