Велосипед

 Перший день в Америці.

 На годиннику 5 ранку. Сонце тільки ввидніється за обрію. Натягнувши теплу кашемірову кофту я виходжу зі своєї кабіни у двір. Навколо ні душі. Один лише хостелівський кіт бродить. 

 Доволі прохолодно. Травнева погода у Моабі взагалі своєрідна. Ночі холодні, а дні невимовно жаркі. Але про це згодом.

 Я в надії звязатися з рідними в Скайпі, включаю телефон. Від звука дзвінка Скайпа в мене досі мурашки по тілі пробігають. Питається, що тут складного?! Нажав виклик -  розмова - виключив. Та не так сталося, як гадалося. Одного разу жіночка мені відповіла на питання чому вай фай такий поганий: " Це не вай фай, це - Моаб". 

 У кожного була своя депресія в Америці: акліматизація, їхня своєрідна їжа, сум за близькими. В мене ж вона полягала у Скайпі. Тут діяв для мене якийсь "Закон підлості". Він був цілий місяць зі мною. Мої подруги звязувалися з рідними завжди без проблем, а в мене: зломався комп'ютер в моїх батьків, одразу після мого відізду; зламалася камера в ноутбуці моєї сестри; зникав вай фай в хостелі, коли я починала говорити; зламався мій планшет і цей список ще не повний.

 Так от, поговоривши з сестрою я тинялася по хостелу, поки прокинеться хоч хтось.

  Через декілька годин, ми поставили перед собою завдання - купити велосипед, оскільки до нашого місця роботи було близько 4 миль. Велосипедних магазинів в Моабі було безліч, а велоцентрів ще більше. Оскільки одним з розваг у каньонах були гірські велосипеди, то тут цього добра по самі вуха. Можна було орендувати велосипед від 35$ за день або купити від 700$. Ні перший, ні другий варіант нам не підходив. Але ж всюди є секонд хенди. В Моабі вони називалися "Третя сторона". Ми купили велосипеди за 20$ кожен. Звичайно, вони були не такі, як ті, що продавалися в магазинах,  але їздили. Покупка виявилася надзвичайно везучою для мене, чого не можна було сказати про моїх подруг. Бо їм ці велосипеди нерви ще попсували.

 В моєму велосипеді були повністю спущені шини, він був весь в червоному ґрунті. Але щось мені в ньому сподобалося, тому я його й купила, про що ні секунди не жалкувала. 

 Я не була застрахована від того, що ці шини могли бути проколоті. Мабуть, мені пощастило.

 А от шина з колеса моєї подруга повністю відлетіло від обода і вона, поставивши свій велосипед переднім колесом на велосипед іншої подруги, тягли їх так аж до сервісу. Так, цю картину важко уявити. 

 Прийшовши до велоцентру ми пояснили ситуацію практично на жестах, оскільки ми не знали лексики пов'язаноі з ремонтом велосипеда. Але це не було проблемою, як в принципі й ніколи для мене.

 Чомусь на диво, мені завжди було легко знайти спільну мову з американцями. Навіть якщо я часом не знала слів, або вони не розуміли мій акцент, я використовувала синоніми, жести і мене розуміли. Хоча не завжди з першого разу)))

 Надули мені колеса, при цьому грошей з мене не взяли. Я могла лише кинути чайові в банку з надписом " На пиво". Ще й запропонували помити велосипед, власноруч звичайно. Але нас попередили про одне, що якщо ми хочемо жити, то щоб в каньйони ми на цих велосипедах не їздили.

                                   

 Тепер я на своєму чистенькому велосипеді могла їхати і насолоджуватися.

 В Україні я завжди їздила по тротуарах чомусь. А тут, я насолоджувалася дорогою, не знаючи при цьому нюансів дорожнього руху. Тут діяло тільки одне правило - " Завжди пропусти велосипедиста". По попутній чи суміжній смузі я б не їхала, мене завжди пропускали на перехрестях, при виіздах чи на поворотах. Звичайно, за правилами так має бути. Та чомусь у нас ці правила не завжди виконують. Якщо машина підіжджала до виїзду і бачила велосипедиста метрів за 100, вона здавала назад і ще при цьому водій міг вибачитися.        Американці взагалі дуже лояльні й спокійні на дорогах були. Звичайно, так не всюди. Знервовані й нарвані водії Лос Анджелісу до цього списку не входили. Але хоч у Моабі й було біля 4 млн туристів щоліта, та всі були такі врівноважені й щасливі, чому я дивувалася дуже довго.

 Скільки правил я б не порушувала, жодного разу мені ніхто не нагрубив і не підрізав мене за 4 місяці. Звичайно, я не чула, про що вони говорять в машині)))

 Саме містечко мені б взагалі хотілося назвати " Містом велосипедів". Тому, що там були всі умови для велосипедистів. Майже повсюди велосипедні доріжки, при кожному виїзді чи біля перехресть пониження на тротуарах. Велосипедисти зустрічалися у будь який час. І що мене дуже дивувало, що там вчили кататися на велосипеді, коли дитина вчилася ходити, мабуть. На манюсіньких велосипедиках були дітки починаючи з двох років. Мама на велосипеді зпереду, часом ще й причепиком таким ззаду, в якому ще дитинці року немає, а ззаду малюк потихеньку крутить педалі на міні-велосипеді. Насправді, це варто було побачити. Ідилія.

 І ось я вже мчуся на велосипеді по безкрайнім простором, палаюче сонце височіє, а прохолодний вітер, немов ковток холодної води надихає.  Ніяких планів, повна несподіваність і ти знаєш, що завтра буде все нове для тебе...

        

     

Хостел

 На півдорозі до Моаба.

 Навколо нічого, самі лише каньйони. Машини зрідка проїжджають повз нас, а ми намагаємося безуспішно дозвонитися в хостел.

 І ось ми в'іжджаємо в місто. Ця картина стоїть в мене перед очима, як нібито це було вчора. Освітлені вулички, все яскраве і в стилі дикого заходу. 

 Відверто кажучи, я страшенно не хотіла їхати в це місто. Ми довго обирали місце куди поїхати, а відправили нас сюди. Населення біля 5000 людей. До найблищого великого міста 4 години. Та ще й налякали нас, що це штат віруючих і тут є багато мормонів, які є також віруючими. Що я тільки не чула про них. Що вони можуть і в горах жити, викрадати жінок, в них дозволено полігамність. І така картина в голові: " Їду на велосипеді на роботу, по горі, вискакує мормон   (смуглий чоловік з перевязаною головою) і доганяє мене". Смішно, чи не так?! 

 Перед відіздом, одна подруга мені сказала: "Все що тобі не говорять, діли це на 50". І вона була повністю права. Люди так багато люблють роздувати з мухи слона або обговорювати те, чого вони взагалі не знають і при цьому робити розумний вигляд.

 Так от, Моаб виявився повною протилежністю, але про це пізніше.

 Водій довіз нас до хостелу, але там було закрито. Чоловік запропонував почекати нам в машині чи завезти нас в найблище кафе. Він виявився доброю людиною. Я на 90% впевнена, що в Украні нас висадили би в ночі біля того хостела разом з валізами.

 Зайшли ми в найблище кафе, на годиннику біля 5 ранку. Треба щось поісти. Як виявилося, це був мексиканьский "ресторанчик". На вулиці було прохолодно, а в них не було гарячих напоїв. Вони ще так здивувалися, коли я попросила гарячого чаю, а не чаю з льодом. Так от, наш сніданок це була жахлива кава, чесно, гіршоі я в житті не пила, і ролл (яйце, картопля, м'ясо і ще безліч всякого, завернуто в тонкий блінчик).

 Голодні й стомлені ми дочекалися 8 години ранку і пішли в хостел. Дорога виявилася значно довшою, ніж це було в ночі на машині. Це було біля 2 миль ( 3,5 км). 

                               

 Прийшовши в хостел, ми зрозуміли, що чекати прийдеться ще до 11 ранку, бо адміністратор спить. Мені це місце страшенно не сподобалося спочатку, чи через те, що я не спала 2 дні, чи чому, досі не розумію. Тому, що за тиждень я справді полюбила це місце.

 Настала 11, а нам повідомляють, що вибачте, місць немає, ви не забронювали. Один з адміністраторів, був дуже чудним чоловіком, з довгою білою бородою, сідим волоссям і ще пузатенький такий. Він мені так нагадував Санта Клауса у футболці.

 Він почав комусь дзвонити, щось питати. Сказали нам почекати ще до першої дня. В результаті, вони виселили одного хлопця, постійного мешканця, і заселили нас у кабіну (маленький деревяний будиночок на декілька кімнат, у якому в нас була персональна) на 4 місця, в якій ми були одні. Ще й ціну нам сказали, як за ліжко, а не за кабіну - 300$ за місяць. Був один недолік - у нас був сусід, а прохід до його кімнати був через нашу. Але на той момент, це нас анітрішечки не хвилювало.

 Ми щасливі, що можемо помитися і залишити десь свої речі, подякували адміністратору, який міг цього всього не робити, але зробив. Я завжди таким речам находила одне пояснення: " Це Америка"...

Шатл

Солт Лейк Сіті - столиця штату Юта.

 І так, стоїмо ми в аеропорті і голова йде обертом. Ми знали, що до потрібного нам містечка йдуть автобуси, але як виявилося - ми помилялися. Бо ніякого міського транспорту туди не йшло. Та й більшість людей взагалі не знало, про існування Моаба.

 Ніхто нам допомогти не може, ні в інформаційному центрі, ні працівники аеропорту. Вони посилають нас від одних до других і так по колу. 

 Вийшовши з аеропорту, накочуються доволі дивні відчуття. Аеропорти, вони і в Африці аеропорти, але тут все здавалося таким масштабним, навіть небо було вище над головою, ніж звичайно.

 Таксі, автобуси, приїжджали і відіжджали безперервним потоком. Таксі нам було не покишені, оскільки їхати нам було потрібно як з Рівного до Києва, близько 4 годин. І ось я вже бігаю від одного автобуса до іншого, питаю у водіів чи іде щось до місця призначення. Як раптом працівник аеропорту, в оранжевому жилеті, підходить до нас і пропонує допомогу. Саме з цього моменту на нашому шляху починаються добрі люди, які були невід'ємною частиною нашої подорожі.

 Він, вислухавши нашу ситуацію веде нас знову до того ж інформаційного центра, де всі починають комусь дзвонити, метушитися. А потім такі: " Ви щасливчики. Ми знайшли для вас шатл". Шатл - щось  середнє між автобусом і таксі. Мікроавтобус на 5-6 людей, який іде без зупинок, по тарифу. При чому цей тариф для нас виявився доволі великий. Поїздка нам коштувала 420$ на трьох. Ми, трохи шоковані ціною, погодилися. Оскільки другого варіанту на той момент не було. А про автостоп, ніхто навіть не задумався чомусь.

 Нам повідомили який мікроавтобус повинен бути, що і як. В очікуванні на наш транспорт ми стоїмо, як тут приїжджає "Ягуар", темно- бордового кольору. Такий гарний і розкішний. А мені то так цікаво, що ж за мажори зараз в нього сядуть. І що ви думаєте? Це по нас. Машина підіжджає і виходить в гарному костюмчику індус. Привітавшись, він дає мені телефон і каже     " Босс, телефонує". Я в шоці, переглядуючись з дівчатами, беру трубку. З телефона лунає голос старшого чоловіка, з нерозбірливим акцентом і все що я зрозуміла з того, що він мені сказав, як це те, що мій водій довезе вас до мого шатла, бо я затримаюся. 

 Віддавши трубку, ми сідаємо в машину. В автомобілі були ідеальні, білі, шкіряні сидіння. І тут мені приходять думки в голову, що це нам виллється більше, ніж в 420$. 

 Я намагалася запитати у водія, куди ми ідемо, де наш шатл. Але чи через мій акцент чи через його англійську, він лише повторював " Босс, Босс". 

 Ми їхали по нічному Солт Лейку. Хмарочоси височіли повсюди, на вулицях майже не було людей, а в мене на душі було неспокійно.

 Тут ми виїхали з центральної частини міста і почалися темні вулиці, повністю неосвітлені, одноповерхові будинки чи магазини. Тепер в голову лізли найгірші думки. В якійсь із цих моментів ми зрозуміли, що можна говорити все і про всіх і не боятися, що тебе почують. В якійсь мірі це не зовсім тактично. Але ця звичка буде з нами ціле літо. Ми обговорювали всі можливі закінчення цієї ситуації. Але про одне ми домовилися, якщо раптом що, то тікати будемо без рюкзаків. Це зараз смішно звучить, а в той момент це було доволі реалістично.

 Підіхали ми до якоїсь дивноі заправки, де вікна була у решітках і водій наш вийшов. Вернувшись ще з одним індусом старшим за віком, вони прямували до нас. Молодший вже переставляв наші валізи в мікроавтобус, а інший привітавшись, вибачився за те, що запізнився. В той момент всі ознаки страху зникли і навпаки, можна було судити про те, наскільки совісний був цей водій,  що для того, щоб ми його не чекали, він прислав свого помічника.

 Ми вирушили в дорогу. В машині було дуже холодно. В американців, або людей, які там довго живуть, є звичка сильно включати кондиціонери. В автобусах, магазинах, готелях чи кафе. На прохання трохи збільшити температуру в машині, він покрутив кондиціонер, але тепліше від того не стало.

 Водій виявився дуже класним. Він розказував все про свою сім'ю, як вони потрапили в Америку, про його роботу, розпитував у нас про все. Але почувши, що ми ідемо в Моаб на 4 місяці, він  з  здивованим виразом обличчя сказав:" Ви ж знаєте, що в цьому місті немає ніяких вечірок?!".

 Ми їхали і їхали, а обабіч почалися з'являтися каньони, вони ніби оточували нас зі всіх боків. Подругі почали засинати, а мені чомусь було не до сну, чого не можна було сказати про водія.

 Розмітка на дорогах була суцільними білими лініями і коли на них наіжджати, то був шум з під колес, щоб попередити водія, що він зіжджає зі смуги. 

 Водій почав зіджата зі смуги, і вертатися на місце, як я дивлюся на нього, а в нього зліпаються очі. Всі сплять, ніхто нічого не чує. Я почала питати щось водія, розмовляти з ним, щоб він прокинувся трохи, але він не переставав зіджати зі смуги. І тільки коли я сказала, що мені треба в туалет, він почав дивитися по дорожнім знакам, у пошуках заправки. Найблища заправка виявилася не скоро, але водій прокинувся.

 Підіжджаючи до міста він поцікавився чи забронювали ми хостел. І тут ми зрозуміли, що цю деталь ми упистили. Ми ідемо вночі в хостел, якого не забронювали...