Навколо нічого, самі лише каньйони. Машини зрідка проїжджають повз нас, а ми намагаємося безуспішно дозвонитися в хостел.
І ось ми в'іжджаємо в місто. Ця картина стоїть в мене перед очима, як нібито це було вчора. Освітлені вулички, все яскраве і в стилі дикого заходу.
Відверто кажучи, я страшенно не хотіла їхати в це місто. Ми довго обирали місце куди поїхати, а відправили нас сюди. Населення біля 5000 людей. До найблищого великого міста 4 години. Та ще й налякали нас, що це штат віруючих і тут є багато мормонів, які є також віруючими. Що я тільки не чула про них. Що вони можуть і в горах жити, викрадати жінок, в них дозволено полігамність. І така картина в голові: " Їду на велосипеді на роботу, по горі, вискакує мормон (смуглий чоловік з перевязаною головою) і доганяє мене". Смішно, чи не так?!
Перед відіздом, одна подруга мені сказала: "Все що тобі не говорять, діли це на 50". І вона була повністю права. Люди так багато люблють роздувати з мухи слона або обговорювати те, чого вони взагалі не знають і при цьому робити розумний вигляд.
Так от, Моаб виявився повною протилежністю, але про це пізніше.
Водій довіз нас до хостелу, але там було закрито. Чоловік запропонував почекати нам в машині чи завезти нас в найблище кафе. Він виявився доброю людиною. Я на 90% впевнена, що в Украні нас висадили би в ночі біля того хостела разом з валізами.
Зайшли ми в найблище кафе, на годиннику біля 5 ранку. Треба щось поісти. Як виявилося, це був мексиканьский "ресторанчик". На вулиці було прохолодно, а в них не було гарячих напоїв. Вони ще так здивувалися, коли я попросила гарячого чаю, а не чаю з льодом. Так от, наш сніданок це була жахлива кава, чесно, гіршоі я в житті не пила, і ролл (яйце, картопля, м'ясо і ще безліч всякого, завернуто в тонкий блінчик).
Голодні й стомлені ми дочекалися 8 години ранку і пішли в хостел. Дорога виявилася значно довшою, ніж це було в ночі на машині. Це було біля 2 миль ( 3,5 км).
Прийшовши в хостел, ми зрозуміли, що чекати прийдеться ще до 11 ранку, бо адміністратор спить. Мені це місце страшенно не сподобалося спочатку, чи через те, що я не спала 2 дні, чи чому, досі не розумію. Тому, що за тиждень я справді полюбила це місце.
Настала 11, а нам повідомляють, що вибачте, місць немає, ви не забронювали. Один з адміністраторів, був дуже чудним чоловіком, з довгою білою бородою, сідим волоссям і ще пузатенький такий. Він мені так нагадував Санта Клауса у футболці.
Він почав комусь дзвонити, щось питати. Сказали нам почекати ще до першої дня. В результаті, вони виселили одного хлопця, постійного мешканця, і заселили нас у кабіну (маленький деревяний будиночок на декілька кімнат, у якому в нас була персональна) на 4 місця, в якій ми були одні. Ще й ціну нам сказали, як за ліжко, а не за кабіну - 300$ за місяць. Був один недолік - у нас був сусід, а прохід до його кімнати був через нашу. Але на той момент, це нас анітрішечки не хвилювало.
Ми щасливі, що можемо помитися і залишити десь свої речі, подякували адміністратору, який міг цього всього не робити, але зробив. Я завжди таким речам находила одне пояснення: " Це Америка"...
Немає коментарів:
Дописати коментар