На годиннику 5 ранку. Сонце тільки ввидніється за обрію. Натягнувши теплу кашемірову кофту я виходжу зі своєї кабіни у двір. Навколо ні душі. Один лише хостелівський кіт бродить.
Доволі прохолодно. Травнева погода у Моабі взагалі своєрідна. Ночі холодні, а дні невимовно жаркі. Але про це згодом.
Я в надії звязатися з рідними в Скайпі, включаю телефон. Від звука дзвінка Скайпа в мене досі мурашки по тілі пробігають. Питається, що тут складного?! Нажав виклик - розмова - виключив. Та не так сталося, як гадалося. Одного разу жіночка мені відповіла на питання чому вай фай такий поганий: " Це не вай фай, це - Моаб".
У кожного була своя депресія в Америці: акліматизація, їхня своєрідна їжа, сум за близькими. В мене ж вона полягала у Скайпі. Тут діяв для мене якийсь "Закон підлості". Він був цілий місяць зі мною. Мої подруги звязувалися з рідними завжди без проблем, а в мене: зломався комп'ютер в моїх батьків, одразу після мого відізду; зламалася камера в ноутбуці моєї сестри; зникав вай фай в хостелі, коли я починала говорити; зламався мій планшет і цей список ще не повний.
Так от, поговоривши з сестрою я тинялася по хостелу, поки прокинеться хоч хтось.
Через декілька годин, ми поставили перед собою завдання - купити велосипед, оскільки до нашого місця роботи було близько 4 миль. Велосипедних магазинів в Моабі було безліч, а велоцентрів ще більше. Оскільки одним з розваг у каньонах були гірські велосипеди, то тут цього добра по самі вуха. Можна було орендувати велосипед від 35$ за день або купити від 700$. Ні перший, ні другий варіант нам не підходив. Але ж всюди є секонд хенди. В Моабі вони називалися "Третя сторона". Ми купили велосипеди за 20$ кожен. Звичайно, вони були не такі, як ті, що продавалися в магазинах, але їздили. Покупка виявилася надзвичайно везучою для мене, чого не можна було сказати про моїх подруг. Бо їм ці велосипеди нерви ще попсували.
В моєму велосипеді були повністю спущені шини, він був весь в червоному ґрунті. Але щось мені в ньому сподобалося, тому я його й купила, про що ні секунди не жалкувала.
Я не була застрахована від того, що ці шини могли бути проколоті. Мабуть, мені пощастило.
А от шина з колеса моєї подруга повністю відлетіло від обода і вона, поставивши свій велосипед переднім колесом на велосипед іншої подруги, тягли їх так аж до сервісу. Так, цю картину важко уявити.
Прийшовши до велоцентру ми пояснили ситуацію практично на жестах, оскільки ми не знали лексики пов'язаноі з ремонтом велосипеда. Але це не було проблемою, як в принципі й ніколи для мене.
Чомусь на диво, мені завжди було легко знайти спільну мову з американцями. Навіть якщо я часом не знала слів, або вони не розуміли мій акцент, я використовувала синоніми, жести і мене розуміли. Хоча не завжди з першого разу)))
Надули мені колеса, при цьому грошей з мене не взяли. Я могла лише кинути чайові в банку з надписом " На пиво". Ще й запропонували помити велосипед, власноруч звичайно. Але нас попередили про одне, що якщо ми хочемо жити, то щоб в каньйони ми на цих велосипедах не їздили.
Тепер я на своєму чистенькому велосипеді могла їхати і насолоджуватися.
В Україні я завжди їздила по тротуарах чомусь. А тут, я насолоджувалася дорогою, не знаючи при цьому нюансів дорожнього руху. Тут діяло тільки одне правило - " Завжди пропусти велосипедиста". По попутній чи суміжній смузі я б не їхала, мене завжди пропускали на перехрестях, при виіздах чи на поворотах. Звичайно, за правилами так має бути. Та чомусь у нас ці правила не завжди виконують. Якщо машина підіжджала до виїзду і бачила велосипедиста метрів за 100, вона здавала назад і ще при цьому водій міг вибачитися. Американці взагалі дуже лояльні й спокійні на дорогах були. Звичайно, так не всюди. Знервовані й нарвані водії Лос Анджелісу до цього списку не входили. Але хоч у Моабі й було біля 4 млн туристів щоліта, та всі були такі врівноважені й щасливі, чому я дивувалася дуже довго.
Скільки правил я б не порушувала, жодного разу мені ніхто не нагрубив і не підрізав мене за 4 місяці. Звичайно, я не чула, про що вони говорять в машині)))
Саме містечко мені б взагалі хотілося назвати " Містом велосипедів". Тому, що там були всі умови для велосипедистів. Майже повсюди велосипедні доріжки, при кожному виїзді чи біля перехресть пониження на тротуарах. Велосипедисти зустрічалися у будь який час. І що мене дуже дивувало, що там вчили кататися на велосипеді, коли дитина вчилася ходити, мабуть. На манюсіньких велосипедиках були дітки починаючи з двох років. Мама на велосипеді зпереду, часом ще й причепиком таким ззаду, в якому ще дитинці року немає, а ззаду малюк потихеньку крутить педалі на міні-велосипеді. Насправді, це варто було побачити. Ідилія.
І ось я вже мчуся на велосипеді по безкрайнім простором, палаюче сонце височіє, а прохолодний вітер, немов ковток холодної води надихає. Ніяких планів, повна несподіваність і ти знаєш, що завтра буде все нове для тебе...
Немає коментарів:
Дописати коментар