Шатл

Солт Лейк Сіті - столиця штату Юта.

 І так, стоїмо ми в аеропорті і голова йде обертом. Ми знали, що до потрібного нам містечка йдуть автобуси, але як виявилося - ми помилялися. Бо ніякого міського транспорту туди не йшло. Та й більшість людей взагалі не знало, про існування Моаба.

 Ніхто нам допомогти не може, ні в інформаційному центрі, ні працівники аеропорту. Вони посилають нас від одних до других і так по колу. 

 Вийшовши з аеропорту, накочуються доволі дивні відчуття. Аеропорти, вони і в Африці аеропорти, але тут все здавалося таким масштабним, навіть небо було вище над головою, ніж звичайно.

 Таксі, автобуси, приїжджали і відіжджали безперервним потоком. Таксі нам було не покишені, оскільки їхати нам було потрібно як з Рівного до Києва, близько 4 годин. І ось я вже бігаю від одного автобуса до іншого, питаю у водіів чи іде щось до місця призначення. Як раптом працівник аеропорту, в оранжевому жилеті, підходить до нас і пропонує допомогу. Саме з цього моменту на нашому шляху починаються добрі люди, які були невід'ємною частиною нашої подорожі.

 Він, вислухавши нашу ситуацію веде нас знову до того ж інформаційного центра, де всі починають комусь дзвонити, метушитися. А потім такі: " Ви щасливчики. Ми знайшли для вас шатл". Шатл - щось  середнє між автобусом і таксі. Мікроавтобус на 5-6 людей, який іде без зупинок, по тарифу. При чому цей тариф для нас виявився доволі великий. Поїздка нам коштувала 420$ на трьох. Ми, трохи шоковані ціною, погодилися. Оскільки другого варіанту на той момент не було. А про автостоп, ніхто навіть не задумався чомусь.

 Нам повідомили який мікроавтобус повинен бути, що і як. В очікуванні на наш транспорт ми стоїмо, як тут приїжджає "Ягуар", темно- бордового кольору. Такий гарний і розкішний. А мені то так цікаво, що ж за мажори зараз в нього сядуть. І що ви думаєте? Це по нас. Машина підіжджає і виходить в гарному костюмчику індус. Привітавшись, він дає мені телефон і каже     " Босс, телефонує". Я в шоці, переглядуючись з дівчатами, беру трубку. З телефона лунає голос старшого чоловіка, з нерозбірливим акцентом і все що я зрозуміла з того, що він мені сказав, як це те, що мій водій довезе вас до мого шатла, бо я затримаюся. 

 Віддавши трубку, ми сідаємо в машину. В автомобілі були ідеальні, білі, шкіряні сидіння. І тут мені приходять думки в голову, що це нам виллється більше, ніж в 420$. 

 Я намагалася запитати у водія, куди ми ідемо, де наш шатл. Але чи через мій акцент чи через його англійську, він лише повторював " Босс, Босс". 

 Ми їхали по нічному Солт Лейку. Хмарочоси височіли повсюди, на вулицях майже не було людей, а в мене на душі було неспокійно.

 Тут ми виїхали з центральної частини міста і почалися темні вулиці, повністю неосвітлені, одноповерхові будинки чи магазини. Тепер в голову лізли найгірші думки. В якійсь із цих моментів ми зрозуміли, що можна говорити все і про всіх і не боятися, що тебе почують. В якійсь мірі це не зовсім тактично. Але ця звичка буде з нами ціле літо. Ми обговорювали всі можливі закінчення цієї ситуації. Але про одне ми домовилися, якщо раптом що, то тікати будемо без рюкзаків. Це зараз смішно звучить, а в той момент це було доволі реалістично.

 Підіхали ми до якоїсь дивноі заправки, де вікна була у решітках і водій наш вийшов. Вернувшись ще з одним індусом старшим за віком, вони прямували до нас. Молодший вже переставляв наші валізи в мікроавтобус, а інший привітавшись, вибачився за те, що запізнився. В той момент всі ознаки страху зникли і навпаки, можна було судити про те, наскільки совісний був цей водій,  що для того, щоб ми його не чекали, він прислав свого помічника.

 Ми вирушили в дорогу. В машині було дуже холодно. В американців, або людей, які там довго живуть, є звичка сильно включати кондиціонери. В автобусах, магазинах, готелях чи кафе. На прохання трохи збільшити температуру в машині, він покрутив кондиціонер, але тепліше від того не стало.

 Водій виявився дуже класним. Він розказував все про свою сім'ю, як вони потрапили в Америку, про його роботу, розпитував у нас про все. Але почувши, що ми ідемо в Моаб на 4 місяці, він  з  здивованим виразом обличчя сказав:" Ви ж знаєте, що в цьому місті немає ніяких вечірок?!".

 Ми їхали і їхали, а обабіч почалися з'являтися каньони, вони ніби оточували нас зі всіх боків. Подругі почали засинати, а мені чомусь було не до сну, чого не можна було сказати про водія.

 Розмітка на дорогах була суцільними білими лініями і коли на них наіжджати, то був шум з під колес, щоб попередити водія, що він зіжджає зі смуги. 

 Водій почав зіджата зі смуги, і вертатися на місце, як я дивлюся на нього, а в нього зліпаються очі. Всі сплять, ніхто нічого не чує. Я почала питати щось водія, розмовляти з ним, щоб він прокинувся трохи, але він не переставав зіджати зі смуги. І тільки коли я сказала, що мені треба в туалет, він почав дивитися по дорожнім знакам, у пошуках заправки. Найблища заправка виявилася не скоро, але водій прокинувся.

 Підіжджаючи до міста він поцікавився чи забронювали ми хостел. І тут ми зрозуміли, що цю деталь ми упистили. Ми ідемо вночі в хостел, якого не забронювали...