Лист

 Повернемося трошки назад...

 Так, років на 10...

 Кожного учасника програми " Work and travel " щось штовхає на те, щоб взяти участь у програмі. Причин безліч: круто провести літо, підзаробити грошей, "друзі їдуть, треба й собі з'їздити", побачити "American style of life" чи просто потрапити у Штати. Я ж відносилася до останньої групи.

  З дитинства я обожнювала американські фільми, як і мільйони інших дітей, мабуть. І вже тоді я знала, що я хочу туди потрапити. Про " Work and travel" я дізналася, мабуть в років 14. На ряду з цією програмою були й інші, але чомусь ця припало мені до душі найбільше. 

 Коли настала черга обирати вуз, я, по дитячій наївності, шукала варіанти в Штатах. Були варіанти, що можна навчатися близько року в Американській школі й жити в чужій сім'ї. Але вимоги були надзвичайно високі для учасників. А моя англійська, на той момент, хиталася. 

  І ось, настав 11 клас. Останній дзвоник. Дівчата одягнені у кумедні радянські шкільні форми з бантиками на голові. До речі, в мене їх не було, але форма була, така синенька. Хлопці щасливі, що можуть покинути вже нарешті стіни школи. І ось, до нас прийшла наша вчителька молодших класів. Вона була для нас дійсно чудовою наставницею і просто хорошою людиною, нажаль, вона вже не викладає. Вона роздала нам листи, які ми писали в класі 3-4. По правді, я пропустила це. Не пам'ятаю, де я була в той момент. Але я з нею не зустрілася. Мені просто передали мого листа. Знаєте, це так круто. Це щось на зразок капсули часу, від нас самих.

 Я, навіть, пам'ятаю той день, коли ми це писали. На той момент, я думала, що поки ми випустимося пройде ціла вічність. А ще мені здавалося, що нам не роздадуть ці листи. Вони погубляться або їх просто викинуть. Навряд чи, їх будуть зберігати 8 років. Та я виявилася не права.

 Я тримаю цього листа в руках. Зверху він розмальований різними візерунками. Я й досі всі зошити розмальовую. Почерк в мене тоді був кращий. Його хоча би можна було прочитати. 

 Так от, в листі було перечислено декілька пунктів, які б я хотіла виконати в майбутньому. Першим стояв пункт - поступити у престижний вуз. В дитинстві мені це здавалося дуже важливим. Та цей пункт я не зовсім виконала. Звичайно, я вчуся на бюджеті. Але на цю спеціальність я потрапила того, що в приймальній комісії порекомендували сюди йти. Правда, я зараз не уявляю себе міжнародним економістом, як я хотіла в школі. Економіка, це точно не моє. Не те, щоб логістика була "моїм". Але все таки " everything happens for reason". 

 Наступним пунктом була Америка. Ще з дитинства я хотіла там жити. Це важко пояснити. Але чомусь мені здавалося це місце ідеальним. Зараз, то я це сприймаю по іншому. Америка велика й різна. Є хороші місця, а є й погані. Цей пункт я теж трохи виконала. 

  В листі ще було багато пунктів. Та останнім пунктом була собака. Ще з дитинства я хотіла мати собаку. Та чомусь, у цьому напрямку я не просунулася.

 На той момент, пункт з Америкою здавався чимось нереальним. Але все завжди набагато простіше, аніж здається. І є багато способів досягти своєї мети. Головне її наявність. 

 Настав перший курс. Я почала ходити і взнавати по турфірмам інформацію про програму. В більшості, вони розповідали одне й те саме. Але на той момент було одне "але". Тоді можна було брати участь у програмі тільки з 18 років. А мені 18 стукнуло б тільки у травні. Тому посольство я пройти не могла неповнолітньою.

 Настав другий курс. Я все ще промивала мізкі в турфірмі. На той момент, я вибрала вже конкретну фірму. В мене було до них стільки запитань. І кожного разу в мене знаходилися нові.

  І ось, настав той довгоочікуваний момент, коли я з подругами зареєструвалися на програму. Я довго і нудно читала контракт, в якому в принципі не було ніяких нюансів. І все відлік потягнувся. Це очікування тяглося з кінця вересня до середини квітня. 

  Оскільки ми рано зареєструвалися, то ми потрапляли на перший ярмарок вакансій. У зв'язку з подіями, які сталися в Україні, в грудні американці не захотіли їхати і перенесли ярмарок. Вони приїхали в січні, та в країні спокійніше не стало, якщо ви пам'ятаєте. 

  Прийшовши на ярмарок ми були трохи ошелешені. Нас занесли не у той список. Ми подавали заявки на міста Вільямсбург (Вірджинія) і Міртл Біч (Південна Кароліна). А нас записали в Національний парк в Арізоні. Різницею між тим місцем і Моабом було те, що там не було ані супермаркетів, ані лікарні, нічого. Тільки готель, Національний парк і може ще якийсь фаст фуд.

  В цей момент дівчата почали панікувати, а я побігла шукати організаторку. Знайшовши її я дізналася, що все таки нас попереджали про Арізону в листі, але ми подумали, що це був, як додатковий варіант. Нас перезапили на бажані міста, але на обличчі в неї було написано "навряд чи ви туди потрапите". Адже за кожним учасником було закріплене місце.

  В мене був спокійний і веселий настрій. Всі сиділи і повторювали завчені вирази. А мені було все рівно на це. Я думала, що робота у нас в кишені. Але не так сталося, як гадалося.

  Ярмарок це було щось на зразок актової зали, де за столами сидять роботодавці (американці), по 2-3 людини. А учасники маленькими групками, по черзі підходять до них на співбесіду. Групка, яке виходила перед нами, це були троє дівчат, які аж світилися від щастя. І тут я розумію, що в Міртл Біч ми пролітаємє, як фанера над Парижем. 

  Підходить наша черга і ми йдемо до них. Весь цей час я не відчувала й каплі страху. А тепер я чую, як б'ється моє серце, здавалося, всі це чули. Ми сидіаємо, а навпроти нас сидить мила американка. Без макіяжу, просто одягнута. Приємна і відкрита людина. До неї то підходить, то відходить чоловік. Як виявилося, він був українцем, хоч по його акценту і не скажеш. Колись давно він переїхав із Луцьку в Штати. По черзі американка питає моїх подруг і тут черга доходить до мене. 

  Найгірше починається в цей момент. Я розумію, що я абсолютно не підготовлена. Я просто переглядала вдома питання, які вони можуть задавати, але нічого не вчила. Вона починає мені задавати елементарні питання. Я плутаю часи, слова місцями. Я дивлюся на подруг і розумію, що я говорю повний "бред". Вона починає в мене питати про місто, в яке ми їдемо. А мені здається, що я у вакуімі. Я практично нічого не розуміла, що вона говорить. Серце, здавалося, зараз прямо випригне до неї на стіл.

  Вона перестає мене питати, розуміючи, що це безнадійно. І говорить, що ми можемо дати вам два місця у Вільямзбург і одне в Арізону. Ну, зрозуміло хто мав би поїхати в Арізону. Я мовчу, сиджу. А мої подруги починають говорити, що ні, ми їдемо тільки втрьох разом. Підходить ще цей чоловік і говорить до нас вже укарїнською: " Ви не будете дружити вічно. Дружба це доволі крихка річ. Ви можете поїхати і порізно". А мої подруги настоюють на своєму. Тоді американка пропонує нам три місця в Арізону. Але перед цим, самі роботодавці зробили таку анти-рекламу цьому Парку, що ми відмовилися. 

  Ми встаємо і йдемо до роздягалки. Після нас підходить наступна групка людей, двоє подруг і один хлопець, який їхав сам. Ще перед початком ярмарку я розмовляла з цим хлопцем. І тоді я зробила велику помилку. Він не знав куди краще їхати. А я порадила Вільямзбург і розписала, як там все круто.

 Не встигли ми дійти до роздягалки, як за нами біжить американка. І каже, щоб ми ще зачекали пару хвилин. Це був, немов маленький вогник у повній пітьмі. 

  Вона дала нам надію. Виходять дві дівчини, які йшли після нас. І кажуть, що вони не отримали роботу. Вона їм відмовила. " Роботодавець нам сказала, що вона бачить, що це не наше містце. Ми їй говоримо, що це нічого, що ми раді туди поїхати. А вона нам сказала, що нам буде краще в іншому місці",- сказали дівчата зі збентежим виразом обличчя.

  Це означало, що два вакантних місця ще залишалися. Але третього хлопця, який йшов з ними ми ще не бачили. Виходить цей хлопець. І я бачу у його руках контракт. Мені так захотілося в той момент забрати в нього цей контракт. Але що ж. Сама прорекламувала місто, от тепер і маю.

 Тут виходить американка до нас і каже: " Є два вільних місця у Вільямсбург. Третю людину можна поставити у очікування на вакансію. Але це не факт, що робота знайдеться". Ми ще довго з нею про щось говорили, але надія вже була втрачена.

  Ми йшли сумні з ярмарку з думками, що прийдеться ще шататися по Києву пів дня. Адже настрій був пригнічений. 

 В той день ми не отримали роботу. Але ми отримали дещо більше. На той момент, я зрозуміла, що зі мною поїдуть дві надійні людини, на яких дійсно можна покластися. Питається, що їм заважало погодитися на ті вакансії. Адже це я провалили співбесіду. Я знала, що одна з моїх подруг, яку я знаю з четвертого класу, мене ні за що не підведе. Але іншу дівчину, на той момент я знала зовсім мало. А вона не задумуючись відмовилася від роботи через мене.

 Тоді мені здавалося, що вони не могли вчинити інакше. Але тепер я розумію наскільки є ненадійні люди. Які будуть в першу чергу ставити свої пріоритети. 

 Це все тягнулося ще дуже довго. З кінця січня ми проходили Скайп-співбесіду. Нам надсилали вакансії. Ми обирали багато варіантів. Та контракту там так і не надсилали. 

  Всі мої знайомі, які також їхали в Штати, вже мали роботу. А до мене потихеньку приходила паніка. Я дзвонила на фірму в Україні, яка була організатором, безліч разів. Але відповідь була однакова: " Все ще чекаємо". 

  І ось кінець березня. Нарешті я перевірявши пошту зраділа. Нам прийшла робота. Моаб, Юта. Це не викликало у нас великої радості. Але все стається так, як має бути.

  Далі черга у посольство. І ось кінець квітня. Я здаю останній екзамен. А наступного дня посольство. На цей раз я вже підготувалася. Вивчила "Памфлет" - документ для захисту іноземців у США, про їх права і обов'язки. 

  Ще на вокзалі ми бачили студентів, які також готується з памфлетами. Нас привезли до посольства. 

 Атмосфера там була така, ніби ми вже не в Києві. Вгорі майорів американський прапор. При вході в будівлю нас просканували два дивних чоловічка. Важко сказати чи вони були американці чи українці. Потім ми поздавали телефони і речі, що залишилися. Адже перед входом в посольство всі сумкі й рюкзаки треба залишити в машині або здати в камеру схову. Станом на 2014 рік це коштувало близько 50 грн. Потім наші документи перевірили приємні й веселі робітники посольства, українці. І нас поставили в чергу.

 Про наступне приміщення я читала багато в блогах, групах чи описах. Як же виглядає сама зала очікування?! Але скільки б чогось не читати, це може не співпасти з нашею уявою. Не можна приймати буквально описи інших людей. Бо скоріше за все, вони не співпадуть з нашими.

  Це була зала людей на 200-300. Важко сказати. Зверху горіли номерочки. За кожною людиною був закріплений номер. Але суть в тому, що ці номери не зовсім йшли по порядку. Була декілька вікон, там де вже американці перевіряли наші документи, а ми залишали відбитками пальців. А ще були вікна там де з послами проходили співбесіду. Номери могли перескакувати через 20 чисел, а потім могли назад повертатися. Мабуть, це було нормально по їх чергам в залежності від вікна. Але ми цю хронологію так і не зрозуміли. І ось загорається першим число моєї подруги. Вона показує документи, залишає відбитки. І ще не закінчивши тут, її номер починає блимати вже в посольське віконце. Вона в розгубленості. Але все сталося швидко і добре. 

  Настає моя черга. Я зібралася з силами і пішла до віконця. Приємна й усміхнена жіночка зробила всю потрібну процедуру. І я чекала свою чергу до посольського вікна. Загорається мій номер. Крайнє вікно. Я підходжу, а там товстезне скло і маленький отвір для документів. Там сидить веселий, світловолосий чоловік років тридцяти. Він починає в мене питати де я вчуся, куди їду, чого я туди їду, як я доїхала до Києва і хто платить за моє навчання у вузі. 

 Почавши зі мною говорити, він одразу почав вводити інформацію у комп'ютер. Що означає, що візу вам дадуть. Він забрав мої документи і простягнув мені щасливий голубий клаптик паперу, на якому написано " Вашу візу схвалено". 

 Я щаслива і як в тумані, підходжу до Іри, у якої також бачу голубий папірець. І тут ми чекаємо на нашу подругу, яка більше 4 хв вже стоїть біля віконця. Зазвичай, співбесіда проходить 2-3 хв. 

І тут ми бачимо і в неї голубий папірець. Вона підходить до нас і ми обнявши її озвучили крики радості. Та ми ж в посольстві! Всі нам "тихо, тихо". Та ми, незважаючи на це, щасливі виходимо з посольства.

  Це було в двядцятих числах квітня, а робота наша починалася з 3 травня. Тому нам залишалося бронювати квитки, чекати на паспорт з посольства (5-7 днів) і складати валізи!

Моаб

 Віддалене містечко Moab знаходиться на сході штату Utah.  Чому віддалене? А тому, що найблище місто Grand Junction (Colorado) за 100 миль звідси. Альтернативою може бути також столиця штату Юта - Salt Lake City, що знаходилися в 234 милі від Моаба. 

                 Salt Lake City, Utah

  Що таке 100 чи 200 миль?! Подумаєш?! Ми знали, що все знаходиться доволі далеченько. Дивись, так і до Лас Вегасу недалеко, якихось миль 500. Все нічого, та хто ж знав, що міського чи міжміського транспорту там не буде. В той момент ми всі жалкували, що у нас немає водійських прав. Адже орендувати машину це було одним з оптимальних варіантів. Рента автомообіля була біля 90$ на день. Зрозуміло, що це середня ціна. А галон (3,78 л) бензину коштував біля 3,5 $, на той момент. Тобто на 3-5 людей це куди краще, аніж 50$ в одну сторону на літаку до Солт Лейк Сіті, наприклад. Та більше таких проблем в мене бути не повинно. Адже одна з перших справ, що я зробила по приїзду це була водійська школа.  Правда не з першого разу я склала на права і отримала я їх тільки у січні, але не про це зараз. Америка навчила мене ставити цілі й іти до них.

 В загальному, саме через ці далекі відстані я і не хотіла їхати в це місто спочатку. Я думала, що нас відправляють у велику-велику "глуш". Раніше я сильно була підвладна стереотипам. Якщо маленьке місто, то робити там буде нічого. Якщо кількість населення є невеликою ( біля 5000 постійних жителів), то скоріш за все, там буде більшість пенсійного віку, бо вся молодь в'іжджає  у великі міста. Знаєте, стереотипи нас постійно оточують, навіть тоді, коли ми самі цього не розуміємо. В Америці для мене це все стало на другий план, якщо йшла біла і чорна людина, це не означало, що я повинна була запитати маршрут у білої. Якщо йшов чоловік весь в тату, шкіряному костюмі й бандані по безлюдній вулиці, то не виникало думок, що він, мабуть, бандит чи маньяк. Там люди себе не ставлять в рамки віку, походження чи фігури. Вони одягаютю все що хочуть, куди хочуть і коли хочуть. Це їх життя і їх вибір. І там ніхто не буде дивитися на тебе скоса якщо в тебе різнокольорове волосся, все лице в пірсингу, ти весь в тату чи ти вже старенький дідусь в татушках, шортиках і майці. Старше покоління мене там вражало найбільше. Бували такі парочки, що на них досі відображалася їх молодість. Звичайно, що не всі такі. Були й зразкові. Дідусь у костюмчику, бабуся з зачіскою і перлинками на шиї. Та краса вся у тому, що там всі різні. Ти обриєш свій шлях. А якщо подивитися на наші фотографії у післявоєнний час, то всі були, як інкубатори. Всі однакові, сірість і ніякого права голосу.

 Я знову відволіклася) Юта є одним з найбільш безпечних штатів. По рейтингам найкращих для прожиття штатів - Юта стоїть в перших рядах. У цьому штаті порівняно велика кількість людей з вищою освітою, забечпеченість роботи для молоді і цей штат не є кримінальним осередком. А люди! Всі такі спокійні й позитивні. Коли ти питаєш як пройти у те чи інше місце, вони не тільки скажуть де це, а ще й покажуть дорогу.

 Повернуся до самого міста. Як я вже сказала, населення Моабу складає біля 5000 жителів, але  кожного року місто відвідує близько 4 млн туристів. Саме туризм складає основу економіки міста. В 50-ті роки 20 ст набуває поширення так званого "уранового буму". Почалося суттєве розбудування міста й населення збільшилося аж на 500%.  Згодом вже у 70- роки місто знову почало пустішати. 

 Я прожила у цьому місті близько 4 місяців, які були незвичними. І скажу вам чесно містечко причудове. На моя враження багато що повливало: сусіди, житло, робота, люди, атмосфера. Але жити там я, мабуть, не змогла. Природа дуже близько, а ти близько до неї. Клімат характеризувався дуже жаркими днями і прохолодними ночами. Травневі вечори були дійсно холодні, а вночі було холодно спати під двома ковдрами, а дні попри це були приємно жаркі. Чим далі, тим менш контрасні ставали дні з вечорома і спека незникала взагалі. По годині в одну сторону, під розпеченим сонцем і ані хмаринки. Але ковток крижаної води і ти знову у нормі. Всю ситуацію рятувало те, що вологість була практично на нулі й спека переносилася добре. За 4 місяці дощ ішов всього три рази. Справді, тільки три рази. Але якщо дощ, то це був дійсно дощ. Їзда на велосипеді у страшенну зливу, це було щось нове для мене. Але про це буде окрема історія. Особисто для мене, погода Моаба підходила ідеально.

  Структура міста була зосереджена на готелях, ресторанах і супермакетах. Купити щось з одягу можна було лише в сувенірних лавках або секонд хендах. Але секонд хенди були зовсім не такі, як у нас. Речі там були таке враження, що з 90- х. В такі моменти одяг і мода не була пріоритетом для мене. Мені було повністю достатньо тих речей, що я взяла. Правда з взуттям були проблеми. Воно швидко стирається, коли тормозити ногами з велосипеда. Та щось взути завжди можна було знайти. Тут ти не сушив собі мізки " О Боже, я не нафарбована" чи " О ні, зелені вєтнамки не підходять під фіолетові шорти". Вся ця мішура відходила на другий план.

  Саме місто знаходиться на висоті 1227 м над рівнем моря. А біля нього височіють два національних парка. До мого приїзду, я сильно недооцінювала суть національних парків.

 Arches National Park ( Арки) - національний парк площею близько 300 кілометрів квадратних. У парку знаходиться близько 2000 арок. Масштаби настільки вражаючі, що, здається, й за декілька днів весь парк не обійти. Найвідомішею є так звана " струнка арка" - Delicate Arch.

                           Delicate Arch

                                

                                               Canyonlands National Park

  Моаб - місто, що манить мільйони туристів щороку. Люди затримуються, зазвичай, на тиждень, не більше. Я ж побачила різні сторони містечку. Але одного помітити я там так і не змогла. Там немає ані криміналу, ані ворожнечі. Всі відкриті й привітні. Ти можеш залишити не задумуючись незакріплений велосипед з пакетом їжі біля магазину. Там безпечно. Ти можеш дихати на повні груди. Там масштабно і водночас спокійно. Це місто справді варто відвідати, хоча би раз у житті. Адже це щось таке, чого ти не побачиш на мальовничих вулицях Європи чи на могучих Альпах. Це щось абсолютно інше. Нове й невідоме для нас, українців.

Робота

 Зараз я почала рідше публікувати нові пости, бо натхнення по запрошенню не приходить. Але якщо ви дійшли до цього посту, то я вам дуже вдячна. Адже рядки це ніщо, доки їх не читають. 

 Перший поноцінний робочий день у моєму житті. Мені 18 років ( на той момент мені ще не виповнилося 19), а я ні разу не працювала. Звичайно, якісь спроби були. Я займалася репетиторством з дітками молодших класів, починаючи з першого курсу. Але ж ви розумієте різницю між цим і справжньою роботою.

 Ранок. Ми збираємося на роботу. Але ми не знали ані як виглядає наш бос, ані графіку роботу і ми, навіть, не знали ким будемо працювати. У контракті було вказано "crew member", що в перекладі означає член команди. І були перечислені вакансіі, які ми зможемо займати.  Front desk ( рецепція) - як я надіялася на цю посаду, (я взяла з собою чорну спідничку-олівець, жакетика) золота робота, як я думала. Нам треба було би заселяти людей особисто чи по телефону, робити паперову роботу. Breakfast host ( працівник на кухні) - нескладна робота, але потрібно було би працювати з 5-6 ранку. Задача була у розставлянні їжі, готувати в більшості було не потрібно, ще й чайові часом були б. І останнє це housekeeper ( економка) - зрозуміло, що ця робота полягала у прибирання номерів. Я до останнього надіялася, що нам не дістанется ця вакансія.

 І от в роздумах що ж одягнути, я натягаю шорти, футболку, сідаю на велосипед і ми вже в дорозі. Ми й не думали, що дорога до готелю виявиться такою довгою. Це було 4 милі, близько 7 км.

 Ось ми вже приїхали. Трьохповерховий готель розгортався перед нами. Він був звичайним, нічим не примітним. В роздумах де ж залишити велосипеди, ми просто залишили їх біля входу. Бо стоянки для велосипедів не було. Та в них була кімната для велосипедів, проте на той момент, ми цього не знали. 

      

  Наш роботодавець виявився гладкий чоловік років 30 приємноі зовнішності. Він почав розпитувати про нас, розповідав про готель, про наш графік та про те, що ми будемо робити, він так і не сказав. Подруги щось в нього запитували, але я не зронила ні слова, немов забула весь алфавіт.

 Потім до нас підійшла дівчина років 25 з характерною зовнішністю. В неї були завужені очі, які кутиками йшли догори блискуче чорне волосся. Як виявилося, вона була індіанкою. Вони називали себе " native Americans (корінні американці)". Її звали Херіет, хоча я постійно плутала і часом називала її Харіет.

  Проходивши повз рецепцію, ми побачили 4 маленьких дівчат, ростом біля 150. Це були Таїландки, які були старші за нас на 1-2, хоча виглядали вони набагато молодшими.

  Нас повели кудись і тут ми зрозуміли гірку правду - працювати ми будемо хаузкіперами. Це було злегка потрясінням для мене особисто. Найгірший варіант став реальним. 

 Той момент дав мені зрозуміти, що часом зовсім непогані речі здаються жахливими на перший погляд.

  Нас розділили. Зі мною пішла індіанка. Вона дала штучки для протирання жалюзів і сказала на кожному поверсі протерти з них пил. Чи там були жалюзі не такі, чи я була така розгублена, але я спочатку не могла підняти їх, а потім не могла опустити. Я шукала на кожному поверсі іншу хаузкіперку, яка допомагала мені це зробити. Так я познайомилася з іншими співробітниками. Жодна людина мені не відмовила. Дехто цікавився хто я і звідки більше, інші менше, але ніхто не сказав щось типу " в мене багато роботи, відвали".

       

 Перший робочий день закінчився краще, ніж розпочався. Роботодавець запропонував нам показати місто. По дорозі він розповідав історії про свою сім'ю, про роботу, про Моаб. Він обіцяв, що буде влаштовувати різні заходи для студентів по обміну, возити на екскурсії в інші міста і всяке таке. Тоді я ще не знала, що американці розповідають багато різного для того, щоб сподобатися іншим людям, але в більшості, вони цього не виконують. Це не те щоб була брехня, це норма для них. Та ми це зрозуміли не за один місяць.

 А за вікном великого автомобіля височіли каньйони і виднілася кольору червоного ґрунту річка Колорада. Яка здавалася такою дивною і незвичною.

    

Початок

 Зібравшися з силами і знайшовши час, я все таки вирішила розпочати свій блог.

 І так. Мені 19 років. Мене звати Оля. І найголовніше - я українка і пишаюся цим.

 Зараз за вікном похмурий день, я слухаю "Florence and the Machine" і навіюю спогади.

 Верномося трохи назад. З чого все почалося...

 Я лечу на висоті  близько 12000  м  над рівнем моря,  слухаю інді  музику і почуваюся дуже дивно. 

 За сьогоднішній день  сталося стільки, скільки,мабуть, і за рік не накопилося. Нові емоції, нові місця, нові люди,безліч нових людей  і багато-багато прощань.

 І тут  ми проходимо митницю, через скло махаємо батькам, приходить наша черга і все-останній помах. 

Ейфоріі ще покішо ніхто не відчуває. Досі не віриться, що вся метушня з документами, посольство, дострокова здача сесії - все позаду.

І ось друга пересадка - Амстердам-Портленд. Все чудово - ми пролітаємо над загадковою Гренландією. Вічні сніги її не полишають і вона неземним поглядом дивиться на тебе з доволі близької відстані. Літак тривалий час летить низько. В надії побачити білого ведмедика або милого тюленя я з захопленням дивлюся у вікно. Але - на жаль.

   І так, приземлившись в Портленді, я виходжу з літака і розумію, що я в Америці. Я так довго цього чекала, мрія здійснилася, але радості я ще досі не відчуваю, і як виявиться, вона прийде ще не скоро.

 До відізду я багато читала блогів про "Work and Travel" і найбільше мені запяматлася така цитата: " Одразу, як я зійшов з борту літака, я відчув запах Америки". Зі мною так не сталося.

 Остання пересадка  Портленд - Солт Лейк Сіті. Всі кудись ідуть, поспішають, метушаться. Ми забравши багаж, плануємо , що робити далі.

 З величезною валізою і рюкзаком я стою в аеропорті й розумію, що я не повернуся додому 4 місяці. Я не знаю, що чи хто мене чекає там, по ту сторону аеропорту. І в такі моменти так приємно відчувати, що тобі є на кого розраховувати. В мене є дві подруги, які стоять зі мною поряд. І я розумію, що зараз тільки вони моє плече підтримки. Я можу понадіятися тільки на них. Подорож розпочинається...

Сусіди

 Фільми мене надихають. І вкотре у цьому я пересвідчилася сьогодні, після перегляду картини "Марлі та я". Кіно має таку велечезну силу - змусити нас змінити щось. Наші вчинки, відношення, дії чи бездіяльність. Кінострічки викликають у людей сміх чи сльози, а ці щирі почуття - суттєва рідкість у наш час.  

 "Марлі та я" - фільм про життя собаки і її люблячоі сім'ї. Собаки - настільки чисті створіння, які аж ніяк не ідуть у порівняння з людьми. Одна мудра людина сказала: " Коли людям стане байдуже на колір шкіри одне одного, на товщину гаманця, величину будинку чи ціну автомобіля, коли люди навчаться просто любити і не просити нічого взамін, тільки тоді вони зможуть бути схожими на собак". 

 Тепер, коли натхнення завітало до мене у гості й я не сиджу дивлячись на чистий аркуш, я розкажу вам, що ж нас очікувало далі у Сполучених Штатах Америки.

 Третій день в Америці. Неділя. До роботи у нас залишився один вільний день. Прокинувшись я дивилася на все зовсім іншим очима. Я вже була виспана, нікуди не поспішала і могла розглядати все навкруги.

 Моаб знаходиться у серці каньонів, так би мовити. І оскільки хостел знаходився значно нище рівня дороги, а дорога знаходилися у ніг каньонів, то можете собі уявити яка велич височіла над нами. Але це ніколи не давило на голову й не набридало. Я любила сідати на стілець-гойдалку і слухавши музику дивитися на гори, на людей, які не метушилися, а насолоджувалися життю.

       

 Згодом я дізнавалася про людей все: хто вони, звідки, чому вони тут, скільки в них дітей, де працюють й тому подібне. Найцікавіше те, що я в них не питала нічого такого. Достатньо було привітатися, посміхнутися й історії починалася. Наприклад: " Привіт! У вас ловить вай фай? Ми з дружиною приїхали з Мічигану. У нас семеро дітей й п'ятеро внуків", і це чоловік розповідав з таким захватом. Не знаю, як моїм подругам, але мені це було завжди цікаво слухати.

 Я по натурі не дуже відкрита людина, я не розпочну незнайомим людям розповідати якісь байки чи ще щось. Але в Штатах все було по іншому. Відкритість людей - була, ніби вірусом, який поширювався повітряно-капельним шляхом. Тобі хотілося поділитися з людьми, розповісти все про себе і дізнатися якомога більше про них. 

 Одна з стандартних виразів моїх була: "Hi. I'm Ola. I'm from Ukraine". Якщо не говорити з якої ти країни одразу, то ця відповідь все рівно було наступною. І я завжди пишалася вимовляти цю фразу, оскільки це доводило, що я є частинкою сильного й незламного народу. Зазвичай, далі йшли питання про становище в Україні, про відносини з Росією. Більшість людей (98%), яких я зустрічала підтримувало Україну, але зустрічалися й "унікуми". 

 У кожної людини в хостелі була своя історія. Дехто затримувався там на місяць, два, інша ж декілька днів. Але й були постійні мешканці. Одним з них був доволі дивний чоловік. Зпочатку я навіть злякалася його: у нього не було одного ока, він був лисуватий, злегка гладкий і в байкерський куртці. А потім виявилося, що він: пекар, садівник, письменник та ще й байкер. Він любив хостел, як свій дім. Він дбав про кожну рослинку в дворі, прикрашав доріжки камінням різних форм. Але що мені найбільш запамяталося, то це його кулінарні шедеври. Які він готував десерти, мммм: хрустке печиво з горішками і різними видами шоколаду, різні тістечка, а найбільше мені подобався десерт з полуницями ( еклери з вершками зі свіжою полуницею і з шоколадам).

       

 Його звали Гаррі. Він пригощав всіх мешканців хостелу, які сидилі на момент приготування в холі. Іноді, коли ми бачили, що він починав готувати якусь смакоту, ми спеціально сидилі в холі, щоб дочекатися десерту. Одного разу ми чекала-чекали, та вже й пішли в кімнату, а він потім приніс нам деку з печивом аж у кабіну. 

 Не знаю чому він так робив, чи то він любив готувати, чи йому подобалося чути компліменти його десертам від незнайомців або він просто був одиноким. Йому було біля 50. А жив він сам. Не знаю, можливо, десь його сім'я і жила, але про це ніхто не знав.

 Був ще в нас такий сусід. Худорлявий, років сорока, волосся постійно скуйовджене,у вицвівший футболці й велечезних ботах. Він жив з нами в одній кабіні, у сусідній кімнаті, але вхід до його кімнати була через нашу. Проблем він нам ніколи не створював, та був він трохи дивакуватим. Погляд в нього був завжди такий розгублений і сумний. Можливо, бо він також був одиноким. Як виявилося потім, він був фотографом. Він все хотів пофотографувати нас у горах, але бажання у нас так і не виявилося. Я не думаю, що в нього були якісь погані наміри. Оскільки люди збиралися в групи й ходили в каньони зовсім незнаючи одне одного. Та все ж, ми відмовилися.

 Часом, коли ми приходили, у нашій кімнаті був дивний запах. По слідам бруду від взуття було видно, що проходив сусід. Все ми ніяк не могли зрозуміти, що це за запах. Це було щось середнє між брудною ганчіркою, запахом паленого сміття й застояноі води. Запах швидко вивітрювався, тому ми не надавали цьому великого значення. Одного дня, я все таки дізналася джерело смороду. Якось наш сусід, з іншим чоловіком стояли і курили,а я проходивши повз, якраз вдихнула хмару диму. Це був саме цей запах. Не знаю, що вони курили, але сморід був бриденький. Потім мені не приходилося пересікатися з курцями, а в громадських місцях чи просто на вулицях люди не курили. Тому не знаю, були це просто сигарети чи він майже щодня курив якусь траву.

 Ще був один сусід - француз. Сиве волосся, окуляри, постійно у велоформі. Йому було близько 65 років. Як виявилося він був письменником. Щовечору й щоранку він сидів і друкував щось у своєму ноутбуці. Оскільки він, майже, не говорив по англійськи, то мені не вдалося з ним поговорити, крім одного випадку. Коли у подруги здулося колесо, а в хостелі не було нікого, окрім нього. І от ми в нього на жестах питала за насос. Це було, мабуть, дуже смішно з боку. Як ми крутили педалі на уявному велосипеді й показували повітряний насос і зрозумів він нас, тільки почувши знайоме слово " байсикл". Він радісно закричав " байсікюль", махаючи з розумінням головою, що з французької також означало велосипед. Тоді він нам допоміг. 

 Та я так і не дізналася про що він пише. Я могла тільки уявляти, що вдень він їздить по каньойонах на велосипеді, збирає натхнення, а потім це все викладає на папері. Це мало би бути щось у пригодницькому жанрі. Та це тільки здогадки.

 Люди в хостелі з'являлися і зникали. Хто затримувався на довше, а інші ні. По вечорах вони збиралися у холі й розповідали свої історії: про сьогоднішні пригоди, про країну, звідки вони родом, традиції чи просто про життя. Більшість з тих людей я бачила вперше й востаннє, але вони залишали частинку своєї розповіді в моєму сприйняття цього світу.

 З тих пір я полюбила хостели. Можливо, нам просто пощастило. Але це місце, де люди не просто зупиняються заночувати. Це місце, де люди обмінюються враженнями, думками, планами...

Велосипед

 Перший день в Америці.

 На годиннику 5 ранку. Сонце тільки ввидніється за обрію. Натягнувши теплу кашемірову кофту я виходжу зі своєї кабіни у двір. Навколо ні душі. Один лише хостелівський кіт бродить. 

 Доволі прохолодно. Травнева погода у Моабі взагалі своєрідна. Ночі холодні, а дні невимовно жаркі. Але про це згодом.

 Я в надії звязатися з рідними в Скайпі, включаю телефон. Від звука дзвінка Скайпа в мене досі мурашки по тілі пробігають. Питається, що тут складного?! Нажав виклик -  розмова - виключив. Та не так сталося, як гадалося. Одного разу жіночка мені відповіла на питання чому вай фай такий поганий: " Це не вай фай, це - Моаб". 

 У кожного була своя депресія в Америці: акліматизація, їхня своєрідна їжа, сум за близькими. В мене ж вона полягала у Скайпі. Тут діяв для мене якийсь "Закон підлості". Він був цілий місяць зі мною. Мої подруги звязувалися з рідними завжди без проблем, а в мене: зломався комп'ютер в моїх батьків, одразу після мого відізду; зламалася камера в ноутбуці моєї сестри; зникав вай фай в хостелі, коли я починала говорити; зламався мій планшет і цей список ще не повний.

 Так от, поговоривши з сестрою я тинялася по хостелу, поки прокинеться хоч хтось.

  Через декілька годин, ми поставили перед собою завдання - купити велосипед, оскільки до нашого місця роботи було близько 4 миль. Велосипедних магазинів в Моабі було безліч, а велоцентрів ще більше. Оскільки одним з розваг у каньонах були гірські велосипеди, то тут цього добра по самі вуха. Можна було орендувати велосипед від 35$ за день або купити від 700$. Ні перший, ні другий варіант нам не підходив. Але ж всюди є секонд хенди. В Моабі вони називалися "Третя сторона". Ми купили велосипеди за 20$ кожен. Звичайно, вони були не такі, як ті, що продавалися в магазинах,  але їздили. Покупка виявилася надзвичайно везучою для мене, чого не можна було сказати про моїх подруг. Бо їм ці велосипеди нерви ще попсували.

 В моєму велосипеді були повністю спущені шини, він був весь в червоному ґрунті. Але щось мені в ньому сподобалося, тому я його й купила, про що ні секунди не жалкувала. 

 Я не була застрахована від того, що ці шини могли бути проколоті. Мабуть, мені пощастило.

 А от шина з колеса моєї подруга повністю відлетіло від обода і вона, поставивши свій велосипед переднім колесом на велосипед іншої подруги, тягли їх так аж до сервісу. Так, цю картину важко уявити. 

 Прийшовши до велоцентру ми пояснили ситуацію практично на жестах, оскільки ми не знали лексики пов'язаноі з ремонтом велосипеда. Але це не було проблемою, як в принципі й ніколи для мене.

 Чомусь на диво, мені завжди було легко знайти спільну мову з американцями. Навіть якщо я часом не знала слів, або вони не розуміли мій акцент, я використовувала синоніми, жести і мене розуміли. Хоча не завжди з першого разу)))

 Надули мені колеса, при цьому грошей з мене не взяли. Я могла лише кинути чайові в банку з надписом " На пиво". Ще й запропонували помити велосипед, власноруч звичайно. Але нас попередили про одне, що якщо ми хочемо жити, то щоб в каньйони ми на цих велосипедах не їздили.

                                   

 Тепер я на своєму чистенькому велосипеді могла їхати і насолоджуватися.

 В Україні я завжди їздила по тротуарах чомусь. А тут, я насолоджувалася дорогою, не знаючи при цьому нюансів дорожнього руху. Тут діяло тільки одне правило - " Завжди пропусти велосипедиста". По попутній чи суміжній смузі я б не їхала, мене завжди пропускали на перехрестях, при виіздах чи на поворотах. Звичайно, за правилами так має бути. Та чомусь у нас ці правила не завжди виконують. Якщо машина підіжджала до виїзду і бачила велосипедиста метрів за 100, вона здавала назад і ще при цьому водій міг вибачитися.        Американці взагалі дуже лояльні й спокійні на дорогах були. Звичайно, так не всюди. Знервовані й нарвані водії Лос Анджелісу до цього списку не входили. Але хоч у Моабі й було біля 4 млн туристів щоліта, та всі були такі врівноважені й щасливі, чому я дивувалася дуже довго.

 Скільки правил я б не порушувала, жодного разу мені ніхто не нагрубив і не підрізав мене за 4 місяці. Звичайно, я не чула, про що вони говорять в машині)))

 Саме містечко мені б взагалі хотілося назвати " Містом велосипедів". Тому, що там були всі умови для велосипедистів. Майже повсюди велосипедні доріжки, при кожному виїзді чи біля перехресть пониження на тротуарах. Велосипедисти зустрічалися у будь який час. І що мене дуже дивувало, що там вчили кататися на велосипеді, коли дитина вчилася ходити, мабуть. На манюсіньких велосипедиках були дітки починаючи з двох років. Мама на велосипеді зпереду, часом ще й причепиком таким ззаду, в якому ще дитинці року немає, а ззаду малюк потихеньку крутить педалі на міні-велосипеді. Насправді, це варто було побачити. Ідилія.

 І ось я вже мчуся на велосипеді по безкрайнім простором, палаюче сонце височіє, а прохолодний вітер, немов ковток холодної води надихає.  Ніяких планів, повна несподіваність і ти знаєш, що завтра буде все нове для тебе...

        

     

Хостел

 На півдорозі до Моаба.

 Навколо нічого, самі лише каньйони. Машини зрідка проїжджають повз нас, а ми намагаємося безуспішно дозвонитися в хостел.

 І ось ми в'іжджаємо в місто. Ця картина стоїть в мене перед очима, як нібито це було вчора. Освітлені вулички, все яскраве і в стилі дикого заходу. 

 Відверто кажучи, я страшенно не хотіла їхати в це місто. Ми довго обирали місце куди поїхати, а відправили нас сюди. Населення біля 5000 людей. До найблищого великого міста 4 години. Та ще й налякали нас, що це штат віруючих і тут є багато мормонів, які є також віруючими. Що я тільки не чула про них. Що вони можуть і в горах жити, викрадати жінок, в них дозволено полігамність. І така картина в голові: " Їду на велосипеді на роботу, по горі, вискакує мормон   (смуглий чоловік з перевязаною головою) і доганяє мене". Смішно, чи не так?! 

 Перед відіздом, одна подруга мені сказала: "Все що тобі не говорять, діли це на 50". І вона була повністю права. Люди так багато люблють роздувати з мухи слона або обговорювати те, чого вони взагалі не знають і при цьому робити розумний вигляд.

 Так от, Моаб виявився повною протилежністю, але про це пізніше.

 Водій довіз нас до хостелу, але там було закрито. Чоловік запропонував почекати нам в машині чи завезти нас в найблище кафе. Він виявився доброю людиною. Я на 90% впевнена, що в Украні нас висадили би в ночі біля того хостела разом з валізами.

 Зайшли ми в найблище кафе, на годиннику біля 5 ранку. Треба щось поісти. Як виявилося, це був мексиканьский "ресторанчик". На вулиці було прохолодно, а в них не було гарячих напоїв. Вони ще так здивувалися, коли я попросила гарячого чаю, а не чаю з льодом. Так от, наш сніданок це була жахлива кава, чесно, гіршоі я в житті не пила, і ролл (яйце, картопля, м'ясо і ще безліч всякого, завернуто в тонкий блінчик).

 Голодні й стомлені ми дочекалися 8 години ранку і пішли в хостел. Дорога виявилася значно довшою, ніж це було в ночі на машині. Це було біля 2 миль ( 3,5 км). 

                               

 Прийшовши в хостел, ми зрозуміли, що чекати прийдеться ще до 11 ранку, бо адміністратор спить. Мені це місце страшенно не сподобалося спочатку, чи через те, що я не спала 2 дні, чи чому, досі не розумію. Тому, що за тиждень я справді полюбила це місце.

 Настала 11, а нам повідомляють, що вибачте, місць немає, ви не забронювали. Один з адміністраторів, був дуже чудним чоловіком, з довгою білою бородою, сідим волоссям і ще пузатенький такий. Він мені так нагадував Санта Клауса у футболці.

 Він почав комусь дзвонити, щось питати. Сказали нам почекати ще до першої дня. В результаті, вони виселили одного хлопця, постійного мешканця, і заселили нас у кабіну (маленький деревяний будиночок на декілька кімнат, у якому в нас була персональна) на 4 місця, в якій ми були одні. Ще й ціну нам сказали, як за ліжко, а не за кабіну - 300$ за місяць. Був один недолік - у нас був сусід, а прохід до його кімнати був через нашу. Але на той момент, це нас анітрішечки не хвилювало.

 Ми щасливі, що можемо помитися і залишити десь свої речі, подякували адміністратору, який міг цього всього не робити, але зробив. Я завжди таким речам находила одне пояснення: " Це Америка"...